Українська література » Наука, Освіта » В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

Читаємо онлайн В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко
національна честь була приспана царською ласкою — то опинився в Петропавлівській фортеці, яка стала для нього могилою.

Система насадження малоросійства і похідних від нього ніби в розрізі показує Борис Грінченко у книзі «Тяжким шляхом». «Оце ось дуже характерна у нас річ: лайка. Ніхто так не огудить свого власного ж діла, як український інтелігент… а може, й не тільки інтелігент… Цю рису в нас історія виробила (…) А звичайно, що перекинутися до чужої національності, можна тільки зневажаючи свою. І ми довгі віки те й робили, щоб зневажати своє, то вбиралися в чуже пір’я (…) Дак оця ось нахильність зневажати свою національність, що вироблялася в нас історично, вона ж не могла згинути тепер зовсім, не могла не покинути сліду в нашій психіці».

Грінченко зупиняється на типовому явищі в середовищі української інтелігенції — її двоїстості, породженій національним занепадом. З одного боку вона обстоює потребу рідної школи, права українського письменства, автономію України, а з другого боку і водночас — виховує своїх дітей без усвідомлення їх українцями, відгороджуючи їх від тієї ж мови і народу, дивиться на всі питання «чужиницькими очима» зденаціоналізованої юрби, «жене в обійми якоїсь загальноросійської партії, якій до тієї автономії байдужісінько…»

Цікаво простежити деякі моменти у стосунках І. Мазепи з запорожцями, яких він наставляв на бездоганне служіння цареві, бо й сам десятиліттями служив йому вірою і правдою. Тому, коли пробив час виступити проти царя, не так уже й багато знайшов спільників: своїми ж руками він плекав і змушений був історичними обставинами плекати вірних слуг престолу.

Спростовуючи один з чергових доносів, І. Мазепа в листі до царя перейшов таки межу самооборони: «Нужно, однако, с нашим народом обращаться человеколюбиво и ласково, потому что если такой свободолюбивий, но простой народ озлобить, то уже потом трудно будет суровостью приводить его к верности».

Чи думав тоді ясновельможний гетьман про те, що без цього народу йому не здійснити свої заповітні потаємні замисли, а коли вони стануть явними, то як цей народ, уярмлений «в послушании и верном подданстве», до них поставиться, самопрозріє?

А здорова ж основа самозбереження у нашого народу була завжди. Він примруженим оком, тамуючи зневагу, дивився на всіляких перекинчиків, українські кістки яких, за висловом Б. Хмельницького, «обросли польським м’ясом» (турецьким, німецьким, російським чи ще якимось). Мабуть, тому народ у своїх піснях і славив Байду, що той не відступився від рідного, навіть за корону, прийнявши смерть «на гаку». Тому, власне, будучи окрадений матеріально й духовно продовж століть, з деформованим менталітетом, у якому все ж ніякими репресіями не вдавалося до кінця витравити українство, саму сутність народу, він залишався самим собою. «Великі бурі перейшли через наш народ, — писав з цього приводу Микита Шаповал у статті «Новітнє яничарство» (1922). — І хоч багато яничарів тлумило наш дух, але ще більш прибавило борців. Історична селекція в народі відбувається на користь нації, а не яничарства».

ПІДПОРЯДКУВАННЯ І ЗРОСІЙЩЕННЯ УКРАЇНСЬКОЇ ЦЕРКВИ

Національні окремішності української церкви — спротив вищого духовенства підданню Б. Хмельницького Москві. — Спроба самовладного неканонічного поширення влади Московського патріарха на українську церкву (жалувана грамота царя у березні 1654 року). — Неприйняття українським духовенством такої опіки і благословенства. — Втручання російських військових властей у вибори ієрархів української церкви. — Узурпація прав української церкви, підступно легітимована на Переяславській раді 1659року при настав — ленні на гетьманство Ю. Хмельницького. — Втручання Москви у внутрішній устрій ще не підлеглої їй церкви. Улещування ієрархів. — Купівля за соболі та золото у Константинопольського патріарха «разрешающей грамоти» напідлеглість Української Церкви Московському патріархові. — Підпорядкування Чернігівської архієпископії та Києво-Межигірського монастиря безпосередньо патріархові. — Цезарепанізм Російської церкви — прислужниці самодержавства. Скасування Петром І патріархату. — Знищення собороправності Української Церкви і виборності духовних посад — репресії проти отців Української Церкви. Переведення в російські єпархії національносвідомих українських священиків. — Поліційний нагляд за духовенством. Узаконене порушення тайни сповіді, доносительства священиків.

Українська православна церква була центром національної культури, осереддям національної окремішності. З XVI століття вона вже мала переклади Святого Письма живою українською мовою — Пересопницьке євангеліє 1556 року, Новий заповіт Негалевського 1581 року, Крехівський апостол 1560-х років, чимало Учительських євангелій, які читали разом з проповідями також живою мовою. 1581 року в Україні з’явилася друкована Острозька Біблія. «Усе це, а особливо Св. Письмо живою мовою, сильно християнізувало народ, — зазначає автор дослідження «Українська церква» Іван Огієнко, — робило його боголюбним і вже тим самим сильно зміцнювало основи національної культури».

Богослужби в Українській Церкві були засновані на місцевих звичаях і відрізнялися від інших, в тім числі і від російських. У Служебниках XIV–XVIII століть зафіксовано старі українські чини богослужб, за якими, наприклад, Євангеліє читалося тільки обличчям до народу, проповідь виголошувалася після цього читання і т. ін. У Требнику митрополита Київського Петра Могили (1646 рік) вміщено 126 чинів, з яких 37 місцеві. Під час хрещення, скажімо, заведено було не обов’язково погружати, допускалося обливання. При вінчанні молоді мали неодмінно присягати, без чого шлюб вважався недійсним. Було своє трактування чину і схода душі від тіла. Церква взяла й чимало місцевих звичаїв (освячення квіток на Маковея і плодів на Спаса).

Українська Церква послугувалася власним Місяцесловом (замінений російським 1784 року). А в цьому останньому, наприклад, день Полтавської битви 27 червня, трагічний для України своїми наслідками, подано червоним і возведено в національне свято: «Праздник о победе, Богом дарованной, всеросийскому самодержцу Петру Великому над шведским королем Карлом вторим на десять под Полтавою от воплощения Господня 1709-го».

Знала наша Церква і свої свята, возведені нею до великих (на відміну від інших церков), виробила високе мистецтво проповіді живою народною мовою, що було зовсім неприйнятливе для Церкви Російської, мала навіть спеціального проповідника — казнодія. Відзначався своєю самобутністю і неповторністю церковний спів в Україні.

Здавна богослужбовою мовою України була старослов’янська, яка зазнавала відчутних впливів живої народної мови. З тих записів богослужб, які здійснені в XVI–XVIII століттях латиною, видно, що старослов’янські слова вимовлялися по-українському: ять — як і (а не є), е — як е (а не є), и — як и (а не і), г — як г (а не ґ) і т. ін.

Українське духовенство

Відгуки про книгу В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: