В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

Культивування імперією перекинчества, зрадництва і яничарства. — Малоросійство. — «Хвороба бездержавності», «національне пораженство» — комплекс меншовартості. — Вимушена деформація національного менталітету. — Заохочення цареслав’я, царські милості одописцям. — Каральні акції царизму як паралізуючий чинник волі українських діячів. — Російські впливи на українську психіку. — Історична селекція — на користь нації, а не яничарства. — Ці процеси в оцінках Т. Шевченка, М. Костомарова, І. Франка, В. Самійленка, М. Лисенка, М. Грушевського, Є. Маланюка, А. Донцова, Б. Цимбалістого та ін.

Цілковите ігнорування, заборона державницьких означень «Україна», «українець», «український», насаджування замість них — «Малоросія» і похідних, — а таке ошуканство чинилося упродовж століть — не могло не розмити і так нестійкого, не закріпленого сприятливою державною атмосферою й опікою, почуття глибинного українства чи бодай елементарного причисления себе до України, українського народу. З цього погляду показовий соціальний опит, наслідки якого доповів Л. Падалка на археологічному з’їзді 1902 року в Харкові у рефераті «Что сказал народ Полтавской губернии относительно своего бита?». Окрім іншого, під час опитування підлягало з’ясуванню питання, цікаве не лише для етнографів: як називали полтавських селян — «хохлами», «малоросами» чи «козаками». «Хохли» — розцінювати як глумливе прізвисько, «малороси» — як назву книжну і мало їм відому. Малоросами називали себе тільки ті, що навчалися у школах. Поодинокі респонденти вдаватися до назви «запорозьке покоління».

Найпоширенішим серед селян було прізвисько «хохол», яке часто сприймалося з образою, як лайливе.

Отож, давню козацьку славу було занедбано, школа витворювала з українців «малоросів», які, на глум собі, дедалі частіше ставали «хохлами».

Не випадково Микола Лисенко на початку 1910 року писав у Полтаву до Григорія Маркевича, видавця і культурного діяча, про загальний заник на ниві національного життя, збайдужіння до його потреб, відступництво і перекинчество: «Що вам живеться погано, то це не диво, бо коли ж уряд тепер не тисне, крім чорної сотні і такої іншої рвані-наволочі? Але й поділом же вам, полтавцям, коли ви всі дожилися до того, що у вас громади, гурта, громадського свідомого життя немає, — усі ви, філістери, позамикалися у своїх господах, позалазили на українську фортецю — піч, і байдуже всім вам до всього на світі: аби мені, мовляв, тепло та спокійно було… Ніодпору, ні протесту, ні солідарності між собою… Може, гостро я кажу, але жовч кипить од лукавства землячків, які все покидали, зреклися усього святого і пішли услід за розбишацьким режимом і кривославієм, приспособившись до пирога государственного і обчеського».

Тож меткі ті поповнювали чиновницьку рать од волосних правлінь до сановного Петербурга, ту братію, яка, за визначенням Шевченка, зугарна була «писати та підписувати — та драти з батька й брата». Цих прислужників трону він затаврував такими словами: «Раби з кокардою на лобі, лакеї в золотій оздобі».

Верхи віддалялися від народу не тільки переконаннями, психологією, а й звичаями, навіть своїм одягом та обладунками. На зміну кунтушу прийшов віцмундир, козацькій шаблі — коротка шпага, козацьким чубам (оселедцям) — напудрені перуки… Збереглося цікаве свідчення того, як на такі перелицювання дивилося селянство: «То таки, бувало, вийде або на коня сяде, уже пан як пан, а тепер — абищо, німець не німець, так собі підщіпаний».

У листі М. Костомарова, надрукованому у «Колоколе» О. Герцена, невипадково наголошувалося, що дворян-малоросіян немає, за винятком небагатьох, які не відвертаються від чистих народних джерел. І раніше, «они били чужие, — писав автор листа, — хотя и происходили из нашей крови; прежде они становились поляками, теперь — великороссиянами». Ця податливість на чужі впливи, до служби чужинцям дала підстави Д. Донцову з гіркотою заявити, що жодна нація не може похвалитися такою величезною кількістю запроданців, як українська.

Тож зросійщення велося не лише прийшлими з Великороси, а й своїми манкуртами, яскравий зразок якого подав журнал «Украинская жизнь». Директор Олександрійської семинарії на Херсонщині повідбирав у учнів українські книжки, заборонив їм спілкуватися українською мовою, давши при цьому таку настанову: «Ета литература и все украинофильское движение представляет из себя не более, как результат болезненности его представителей. Поверьте, я сам некогда увлекался и носил серую шапку, но теперь за один ваш отвратительний акцент я, увидите, сделаю випуск в три человека. Прошу вас, господа, бросьте етот язик — ето хамство».

Щоб збагнути природу такого патологічного явища, коли рідна мова стає «хамством», звернімося до листа І. Франка до галицької молоді («Літературно-науковий вістик», 1904, № 5). Великий речник національного відродження пояснював, що автократичний доктринаризм знаходить собі найменше опору не тільки тому, що українське слово було «сковане і закнебльоване», а головно тому, що маса українців була вихована на тих самих ідеях автократичного доктринерства й ігнорувала український партикуляризм, соромилася його, в душі признавала себе gente Ukraini, natione Russi, в душі й явно дорожила й дорожить фантомом «великої, неподільної Росії».

Страх за свою долю, боязнь репресивних акцій з боку адміністрації зводили людей, передусім інтелігентської праці, до покори, дехто зовсім полишав небезпечну ниву українознавчих студій, не кажучи вже про діяльну участь у патріотичних організаціях.

Прикладом того, як каральні акції царизму паралізували волю українських діячів, згубно діяли на їх психіку, є знівечена доля Ореста Левицького (1849–1922), видатного історика, дослідника козацької України та стародавнього побуту, в радянський час другого президента ВУАН.

Змолоду він був беручким членом Київської громади, разом з О. Русовим виступав у перших аматорських постановках опери

М. Лисенка «Різдвяна ніч». Та коли 1885 року, з нагоди очікуваного приїзду до Києва царя Олександра III, довідався, що перебуває під негласним наглядом поліції і на час царського побуту має залишити Київ, то стривожився так, що нервово захворів; це на нього подіяло так гнітюче, так його сполошило, що він відійшов від громадських справ, перестав писати листи українською мовою, навіть до найближчої рідні, попередивши її, аби й до нього писали виключно «по-русски».

Розкриваючи цей «тяжкий під’яремний стан душі Ореста Івановича», М. Грушевський зауважував: «Для мене як історика українського життя, се одна з надзвичайно проречистих ілюстрацій того психологічного процесу, котрий переходило українське громадство під російським режимом протягом кількох століть, того глибокого каліцтва, яке вражає нас не раз навіть