В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко
Прикметно, що в доносі генерального судці Василя Кочубея на гетьмана Івана Мазепу було зазначено, що той, усупереч ухвалі Коломацької ради, заборонив українцям одружуватися з росіянками і дружити з ними.
У своїх універсалах, розкриваючи причини, що спонукали його відступитися від царя, І. Мазепа називав і те можливе апокаліптичне для України переселення. «Мазепа писал, — читаємо у М. Костомарова, — что Москва, издавна ненавистная малороссийскому народу, постоянно замишляла приводить его к погибели, а в последнее время хотела спустошивши города, села, вигонять малороссиян на селитьбу в Московщину…»
Хоча цього, на щастя, не сталося, та наприкінці XIX століття Україна вже не являла собою монолітного етнографічного масиву — він був розмитий, від нього вже було відірвано сотні тисяч переселенців, а в нього нагніталася маса великоросійського елементу. Етнографічний склад населення (зокрема «малоросси» — «великоросси») за всеросійським переписом 1897 року визначався на підставі того, яку мову було названо рідною. Деякі українці передусім у містах, і здебільшого з чиновників, інтелігенції, в російщених родинах, в яких узвичаєно було спілкуватися по-російському, вказували цю рідну мову.
У містах краю українці становили 27 відсотків людності, росіяни — 25. Найбільше там проживало євреїв — 40 відсотків усього міського населення.
За переписом 1917 року в Києві з 467 тисяч мешканців тільки 77 тисяч, тобто 17 відсотків, були українцями, 21 відсоток їх називали себе «малоросами».
У Житомирі, Бердичеві росіян теж проживало більше, аніж українців.
Сільське населення в основній масі було українське (82 відсотки), росіян там було всього 2,1 відсотка.
Міграційна політика царизму призвела до того, що численість українців на їхній етнічній території постійно зменшувалася.
З кінця XIX століття особливо активізувалося державне переселення українського селянства на Кубань, в Казахстан, у Сибір й на Далекий Схід, де створило там українські масиви — Малиновий Клин, Сірий клин, Зелений клин.
Катерина II насаджувала на загарбані козацькі землі російських вельмож, поміщиків, офіцерів, чиновників. Так, у Катеринославському повіті лише за один 1776 рік було роздано понад 80 тисяч десятин землі — переважно росіянам: фаворитові Потьомкіну, князеві Прозоровському, офіцерам Лосеву, Неплюєву, прокуророві Сабурову, надвірному радникові Шалигіну, купцеві Фадееву. Пізніше, вже в XIX столітті, слідом за російськими урядовцями, підприємцями, купцями в Україну нахлинув робочий люд, який вела стихійна сила шукання кращого життя, заохочувана владою. Сфера управління й освіти в українських губерніях опиняється в руках росіян та зросійщених українців.
Після польського повстання 1863 року зміцнення саме російського землеволодіння на Правобережній Україні було возведено до рангу державної політики. З 10 січня 1865 року, коли полякам було заборонено купувати тут маєтності, в краї наділяли землею відставних чиновників та військових, збанкрутілих дворян.
Внаслідок цього основна маса земель Правобережжя з 12 мільйонами населення опинилася в руках 2,5 тисяч багатих російських поміщиків. Завдання цієї політики полягало у створенні на місцях згуртованого і «благонадежного» культурного класу. І тут українство стало ареною російсько-польських змагань, ареною потопту і зневаги.
6 червня 1904 року було видано новий закон про переселення на окраїни Росії. Обіцяно було всілякі пільги, особливо коли йшлося не просто про освоєння далеких просторів, а про колонізацію — як на Далекому Сході, де переселенці ставали реальною силою в російсько-китайських змаганнях. Після того, як 1858 року Росія забрала з Китаю Уссурійський край, сюди постійно нагніталася людність з європейської частини імперії. Перші переселенці з України діставалися до Уссурійського краю грунтовими путівцями або пароплавами. Так, упродовж 1883–1885 років з Чернігівської губернії перевезено туди морем 4668 переселенців.
Спокушені сподіванками на кращу долю, на щедрі, в достатній кількості землі, селяни знімалися з насиджених місць і рушали в незнайомі краї, навіть без мінімальної підтримки уряду, самовільно. Таких ентузіастів тільки в 1906–1913 роки налічувалося 500 тисяч. І самовільні, й офіційні переселенці зазнавали в дорозі злигоднів, хворіли діти, третя частина яких під час тривалих і виснажливих подорожей помирала.
У 1906–1913 роках з України в Сибір, на Далекий Схід і в Середню Азію виїхало приблизно 1,2 мільйона переселенців. Загалом же до 1914 року в Азії оселилося близько 2 мільйонів українців.
За якихось 20–30 років нові умови життя наклали свій неминучий відбиток у побуті, звичаях і головне — мові.
Національна самобутність руйнувалася не тільки в окремих украпленнях чи цілих селах, заснованих переселенцями, а навіть у такому великому етномасиві, яким стала Кубань, де знайшли осідок колишні запорожці (Чорноморське, а згодом Кубанське військо). Ще Т. Шевченко називав Чорноморію вільною козацькою Україною.
Композитор О. Кошиць, який на початку XX століття збирав пісенні багатства на Кубані, писав про народ, що населяв цей край: «В своїй уяві вони (кубанці-чорноморці) цілком відрізніли Кубань від Росії. Для них вона була цілком чужий світ, а про Україну казали: «Унас, на Україні…». Голоси чим далі ставали більш чулими і виразними. В них говорила загальна душа нашого народу… З очей на мене дивився сум моєї батьківщини, історія оживала і дихала холодним минулим… Доля дала мені найбільше щастя — балакати неначе в якомусь сяйві з самою історією, чути, як б’ється серце всієї нації, сама моя батьківщина шепотіла мені на вухо усі свої жалі, свої образи, свої скарги, свої сподівання…»
Ще 1792 року козацький Кіш, що перебував за Бугом, заснував на Кубані перший чорноморський курінь, приставши байдаками до Тамані і поклавши початок козацького Малинового клину. Через два роки на безлюдних колись просторах Кубанщини вже було 12645 чоловіків і 5526 жінок. А ще через якийсь десяток років сюди прибуло 3274 українці. 1809 року цар Олександр І дозволив переселити на Кубань 25 тисяч українців, фактично до 1811 року їх сюди перебралася 41 тисяча (в основному з Полтавщини і Чернігівщини). У 20-х роках XIX століття доля привела сюди ще 48 тисяч українців. 1834 року в Україні було проведено так званий «дівочий набір». На Північний Кавказ припровадили 500 кріпачок, яких видали заміж за козаків. Наприкінці 40-х років ще 14 тисяч українців поповнили армію освоювачів земель Кубані.
Після скасування кріпацтва вільне селянство сотнями тисяч рушило на Кубань і склало