В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

До Росії було забрано велику кількість писемних скарбів України, систематичне вивезення яких розпочалося за Петра І. 1709 року було захоплено велику частину архіву І. Мазепи, під час слідства над П. Полуботком вилучено чимало справ Генеральної військової канцелярії та особистих архівів козацької старшини. 20 грудня 1720 року цар видав указ київському губернаторові князю Голіцину: «…о всех монастирях, обретающих в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоти и другие куриозние письма оригинальные, также книги исторические, рукописные и печатные».

Це все осідало в Центральному архіві давніх актів у Москві.

Після скасування Канцелярії міністерського правління малоросійських справ у Глухові (1750 р.) до Росії було забрано справи таємного діловодства. До Московського відділення загального архіву Головного штабу потрапили документи Запорозької Січі, знайдені її розорителями в скрині під престолом січової церкви.

Після судової реформи 1864 року до Москви було відправлено тисячі пудів архівних матеріалів, що включали рукописні книги і стародруки, історичні документи.

Унікальна Литовська метрика знаходиться у Москві.

Систематичне вивезення архівних матеріалів одержало новий поштовх із створенням у Петербурзі 1834 року Комісії для видання історичних пам’яток (згодом Археографічна комісія). Там опинилися старовинні українські архіви Києвської і Перемишльської дум, Кременецького городового магістрату, Полтавської казенної палати та ін. До цієї ж Комісії потрапили старовинні книги й рукописи Софійського собору, Михайлівського та Микільського монастирів у Києві, а також з духовної академії і семінарії.

Під час арешту митрополита А. Шептицького 1914 року було вилучено й вивезено в кількох скринях до Петрограда, в охранку, історичні документи.

Ще в XIX столітті професура Київського університету просила Імператорську Академію наук повернути в Україну частину Рум’янцевського опису Лівобережжя та інші вивезені фонди, але безрезультатно. Нічого не домоглася й Київська археографічна комісія, створена 1843 року, щодо повернення документів із Петербурзької археографічної комісії.

Нищення людності завойовницькими війнами, каральними акціями, виснажливими роботами. — Розмиття етносу мішаними шлюбами. — Етнографічний склад населення України за всеросійським переписом 1897 року. — Міграційна політика царизму. — Переселення українців на Кубань, в Казахстан, у Сибір і на далекий схід та спричинена ним втрата національної ідентичності. — Український внесок в російську культуру й науку. Присвоєння метрополією цього потужного допливу. — Насильне переселення до столиць учених, церковних діячів та заманювання їх щедрими датками. — Поповнення мистецького потенціалу імперії українськими талантами. — М. Глінка про експедицію в Україну для набору півчих для придворної капели. — Внесок українців, які збагатили російську культуру. — Імперська тенденція до поглинення інших етносів і розчинення їх в «едином русском море» (О. Пушкін). — Настирливе намагання «вместить украинскую культуру в культуре русской» (Г. Федотов).

Постійні завойовницькі війни, які він царизм, посуваючи свою потугу в усі сторони світу, поглинали величезну кількість чоловічого населення, в тім числі й України. Так, лише під Азов на вимогу Петра І гетьман Іван Мазепа послав 15 тисяч козацької кінноти і 5 тисяч піших козаків. Або й такий наказ Петра І: «…гетману черкасскому с 8 000 конних и 10 000 пехотных быть в Пскове, которые всегда будут готовы к походу». З тих тисяч додому поверталися сотні. Приміром, загони Мировича і Апостола, виряджені на підмогу польському королеві, потрапивши тільки в одне оточення, втратили одразу 1700 чоловік. Козаки гинули не лише в боях, а й від хворіб (особливо на півночі та на Кавказі), а то й голоду. М. Костомаров у дослідженні «Мазепа» наводить приклад такого виснаження під Азовом, коли козаки «таяли» від голоду і змушені були просити милостиню.

Рахунок України царизмові за втрати від воєн, на які вона приневолена була постачати упродовж 263 років живу силу (найбільш при самому присмерку самодержавства, в часи першої світової війни), не вичерпується мільйонами полеглих — сюди необхідно додати і мільйони ненароджених, адже за таких втрат порушувався природний цикл відтворення населення.

Сюди ж слід долучити і втрати від виснажливих, по суті каторжних робіт, на які цар немилосердно гнав козаків і селян з України, на зведення фортець (сумнозвісні лінії). Те, що Петербург постав на українських кістках, зовсім не метафора: з однієї тільки Київської губернії в 1710–1715 роках було надіслано на його будівництво 7152 чоловіка.

Після Полтавської трагедії несамовитий кат українського народу Петро І уже не просто гнав козаків на найтяжчі роботи, а поклав вигубити їх, виморити непосильною працею і злигоднями. На північ, на осушування боліт і риття каналів було вислано

12 тисяч козаків, потім 5 тисяч, у засушливі степи за Доном і в Поволжжі — 10 тисяч козаків, пізніше ще 20 тисяч козаків і десять тисяч селян, а згодом — по 10 тисяч козаків і селян для насипання валів і побудови фортець та понад ЗО тисяч козаків — на канальні роботи і спорудження гребель.

Як вважають дослідники, Петро І тільки 1720–1724 роках вислав на такі будівельні роботи 150 тисяч українців, шоста частина яких назавжди лишилася в північних болотах та в безводних степах.

Немало українського люду полягло внаслідок каральних акцій царизму. Так, уже через 10 років після Переяславської ради воєвода П. Шереметьев писав з Києва в Малоросійський приказ, що послав рейтарські і стрілецькі частини в «изменничьи городи и местечка на неприятельские люди».

Та нищення українців, розмиття їхнього етносу, провадилося й, сказати б, делікатнішими методами. Варто пригадати 19-й пункт Коломацьких статей, нав’язаних Іванові Мазепі, яким гетьман і старшина зобов’язувалися «всілякими мірами й способами з’єднувати малоросійський народ з великоросійським народом, і приводили до міцної згоди через шлюби та інші дії, щоб був під одною, їхньої царської величності, державою спільно, як однієї християнської віри, і щоб ніхто не подавав таких голосів, що малоросійський край гетьманського рейменту, а відзивалися всі одноголосно: гетьман і старшина, народ малоросійський їхньої царської пресвітлої величності держави разом з великоросійським народом. І щоб був вільний перехід жителям із малоросійських міст у міста великоросійські».

Це було возведено до рівня