В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

Осудливо ставився до перевертнів, що зреклися свого народу і його мови.

На переконання вченого, основою духовного життя народу має бути його рідна мова, всі інші мови конче будуть тільки помічними.

Памфил Юркевич — родом з Полтавщини, філософ, лектор, письменник. У 33 роки посів кафедру Московського університету. За визнанням В. Ключевського, «Його успіх у Москві був колосальний і заслужений».

Окремі українські родини дали російській науці по цілому грону визначних учених. Так, від селян Кістяковських із Чернігівщини пішли у світ: Олександр, правник, професор Київського університету, автор знаменитого «Елементарного підручника кримінального права»; три його сини — Володимир, електрохімік, професор Петербурзького університету, Богдан — правник, соціолог і філософ; Ігор — правник, професор Київського і Московського університетів.

Козацько-шляхетський рід Ковалевських: Євграф Ковалев-ський — куратор Московської шкільної округи, міністр освіти; Михайло Ковалевський — член Сенату, член Державної Ради, мав визнані заслуги в галузі судочинства; Павло Ковалевський — професор психіатрії, ректор Варшавського університету; Ігор Ковалевський — керівник азійського департаменту, член ради Міністерства закордонних справ, генерал-лейтенант, фундатор Товариства потребуючим письменникам і вченим та його голова; Олександр Ковалевський — професор зоології, член Імператорської Академії Наук; Володимир Ковалевський — відомий палеонтолог; Максим Ковалевський — юрист, історик, соціолог, учений зі світовим ім’ям, член Імператорської Академії Наук, член Державної Думи, Софія Ковалевська — дружина Володимира Ковалевського, дочка генерала Е. Корвін-Круковського, який походив з козацького роду, член-кореспондент Імператорської Академії Наук, видатний математик.

Осип Бодянський — родом з Полтавщини. Славіст, історик, етнограф, письменник. Професор Московського університету. Видав «Історію русів» і Літопис Самовидця.

Тимофій Грановський — по батьківській лінії з козацького роду, мати — дочка українського поміщика з Ніжина, знаменитий професор історії в Московському університеті.

Констянтин Ушинський — українського роду, основоположник педагогічної науки в Росії.

Олександр Потебня — українець, уславлений філолог, основоположник психологічного напрямку в російському мовознавстві, творець лінгвістичної поетики.

Володимир Вернадський — українського походження, основоположник геохімії, біохімії, творець науки про неосферу. Перший президент Всеукраїнської Академії Наук.

Данило Самойлович — з родини священика на Чернігівщині. Основоположник епідеміології в Росії. Член одинадцяти закордонних Академій наук. Грунтовні праці про чуму, організатор боротьби з цією пошестю.

Ілля Буяльський — з козацького роду (дід — осавул). Стоїть у ряду найвизначніших хірургів світу. Автор медичного атласу, що здобув світове визнання.

Вчені-українці пишуть для Росії підручники, письменники — шкільні драми, навіть свій різдвяний вертеп українці занесли аж у Сибір. Наші ж земляки — творці церковного співу на півночі. " Туди їх дуже охоче вербували за гарні голоси і не одного таки ученика Київської Академії, на жаль, зворушили куди більше царська ласка й червінці, ніж обшарпана отчизна Дорошенка чи Мазепи, — зауважує неназваний автор брошури «Московські зазіхання на добро української культури» (Краків-Львів, 1943). — І тут, у тому, що частина українців була співтворцем всеросійської культури, треба шукати кореня того лиха, що донедавна не бракувало у нас людей, яким важко було розстатись із російським державно-політичним думанням, бо «там же багато таки нашого, рідного». І в тому поклін нашої історії».

В царині музики і пісні Україна постійно поповнювала мистецький потенціал імперії. Тут і Микола Далецький, родом з Києва, теоретик музики і композитор, який 15 років керував царською капелою в Москві. Автор «Граматики пінія музиківського», однієї з найцінніших пам’яток слов’янскої музичної культури.

І Дмитро Бортнянський, великий український духовний композитор і реформатор релігійного співу в Східній Європі.

Юнаком, після Київської Академії, до придворної капели був узятий і Максим Березовський. Пізніше навчався і творив в Італії,-де став почесним членом кількох музичних академій, а одна з них, Болонська, увічнила його ім’я на мармуровій плиті золотими літерами. Повернувшись до Петербургу, не знайшов прикладання свого могутнього таланту. У стані пригнічення композитор пішов з життя на 32 році.

Українське родове коріння у знаменитого оперного співака-баса Федора Стравінського. Його син — відомий композитор Ігор Стравінський.

Саме в Україні, у Глухові, за царським указом 1738 року було відкрито першу в Росії співацьку школу, яка готувала співаків та музикантів для обслуговування царського двору. Згодом її приєднали до придворної капели. Тож багато здібних до співу та гри на інструментах українців опинилися в Росії, бо й вельможні сановники взяли за звичай мати свої домашні капели.

Вже у XVIII столітті Москва мала для своїх потреб цілу плеяду визначних малярів з України. Це Степан Заруцький, Іван Маховський, Василь Пузаревський, Андрій Животкевич та ін. З відкриттям у Петербурзі 1758 року Академії мистецтв вона збирала у свої класи і багатьох українців, які вже назавжди осідали в столиці, і хоча вони були, що зазначають і дореволюційні енциклопедичні видання, «з малоросійського роду», та все ж іменувалися видатними російськими портретистами» (мариністами і т. д.). Тут назвемо імена Дмитра Левицького, Володимира Боровиковського, Руфіна Судковського, Іллі Рєпіна («великий російський живописець» з козацького роду Ріпи), Іван Мартос (скульптор).

Українці працювали також на ниві російської літератури. Це передусім Микола Гоголь, Микола Гнідич, Василь Капніст, Василь Наріжний, Григорій Данилевський, Володимир Короленко, Сергій Степняк-Кравчинський. Українське родове коріння виразно простежується і в Федора Достоєвського.

До Москви, а потім і до Петербурга відправляли, часто «з провожатими», тобто насильно, садівників, виноградарів, винокурів, різних майстрів. Є свідчення за 1670 рік, що таким робом до

Москви з Києво-Печерської лаври прибув «пустинник Софроній» з черенками плодових дерев.

Та предусім імперія всмоктувала в себе інтелектуальні сили України, сини якої були організаторами, професорами і вчителями майже всіх духовних училищ на Московщині.

Цей перелік великих українців, що через історичні обставини народжені під яремністю їхньої Вітчизни, здобули нав’язаний їм долею чужорідний епітет «русский», зайняв би не одну сторінку. А не великих? А зовсім рядових — від пустинника Софронія починаючи? І ліку їм немає…

І справді не в міжетнічному обміні між людьми, як то ведеться в багатонаціональній державі, а в віковій тенденції агресивного поглинення Росією менших націй, розчинення їх у великодержавному морі. І фізично, і духовно. Саме про це й відоме Пушкі-нове