В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

Чорноморці підтримували добросусідські стосунки з черкесами, проте царизм, реалізуючи свою завойовницьку політику, кинув козаків на кровопролитну війну з горянами. Гинули не тільки козаки, а й їхні сім’ї, чимало жінок і дітей ставали бранцями і переправлялися в Туреччину.

У 60-х роках намісник на Кавказі князь Барятинський шляхом примусового переселення чорноморців на Закубання освоїв відвойовані у горян землі. Задля цього було використано авторитет серед козаків Якова Кухаренка, якого після п’яти років відставки призначили начальником Нижнєкубанської прикордонної лінії.

Могутньою уніфікаційною машиною для зросійщення була царська армія, де у військових канцеляріях українські рекрути з питомими національними прізвищами переінакшувалися на великоросійський лад, на «ов» ти «ин». За даними, опублікованими 1875 року, українці, які становили в російській армії чималий відсоток, навіть не виокремлювалися в статистичній таблиці, а стояли у спільній графі «русские», тобто «великоросси, белорусси, малоросси». Та подібні перекручення українських прізвищ були властиві не лише військовому відомству, а й духовним семінаріям, податковим службам та ін. Відомо, скажімо, що під час навчання у Чернігові майбутні поети Павло Тичина і Андрій Казка офіційно іменувалися «Тячинин» і «Сказкин». Первісне прізвище літературознавця Сергія Єфремова ще в XIX столітті предкові його перелицювали з «Охріменка». Коментуючи цей факт, Агатангел Кримський пояснював: «… в духовних школах була тоді звичка (про неї згадував Мордовець у «Дзвонарі») змінювати прізвища на латинський або великоруський штиб».

Певна річ, що національно не свідомий елемент, схильний до перекинчества, кар’єризму й пихи, добровільно доточував до своїх прізвищ оту граматичну ознаку своєї штучно набутої великоросійськості, що затаврував Тарас Шевченко в особах Кирп-Гнуч-кошиєнкових.

Поряд із фізичним переселенням українців на азіатські терени імперії, тривало інтенсивне всотування нею інтелектуального і мистецького потенціалу, який лишався у спадок від поглинутої козацької республіки та постійно поповнювався талановитим українським народом.

«Український внесок у духовне багатство сусіднього народу такий великий і такий небуденний, що в історії народів, наскільки знаю, він без прецеденту», — зауважує Михайло Добрянський, автор книжки «Україна і Росія. Історичні нариси на теми російського імперіалізму» (Рим, 1989). Ця тема вельми актуальна, бо, на його думку, дає ключ для розуміння антиукраїнської політики російського імперіалізму.

Політика ця призвела до такого становища, яке Пантелеймон Куліш у «Листах з хутора» окреслив роздумом-спожалінням: «Нехай би через науку, через освіту простого нашого люду не меншало. А то, хто вихопився в письменстві, в тямущі книжкові люди, уже й не наш».

Таках «не наших» Добрянський подає цілий реєстр — понад сотню державних і церковних діячів, військових, учених, медиків, письменників, митців.

Із цієї, фактично неохопної, галереї подамо тільки найяскравіші прізвища:

Олександр Безбородько — випускник Могилянської Академії, козацький полковник, світліший князь Російської імперії, канцлер царського уряду, обергофмейстер. Платон Гамалія — капі-тан-командор, автор чотиритомної праці «Высшая теория морского знання». Микола Дараган — організатор поштової справи, високий урядник міністерської пошти. Петро Завадовський — граф, секретар кабінету Катерини II, міністр освіти. Віктор Кочубей — князь, голова Кабінету Міністрів, голова Державної Ради.

Стефан Яворський — ректор Київської Академії, протектор Московської Духовної Академії, місцеблюститель патріаршого престолу. Саме він переконав Петра І в тому, що київські вчені можуть бути найбільш корисними для російської освіти. Прослухавши в Москві проповідь Стефана, цар, якому вона дуже сподобалася, доручив патріархові викликати з Києва ще шість архімандритів чи ігуменів «в науках богоискусних к проповедованию слова Божим способных и архиерейского сана достойних».

Феофан Прокопович — професор і ректор Київської Академії, автор драми «Владимир», яка була присвячена І. Мазепі й уславлювала державну мудрість гетьмана. Після Полтавської трагедії переорієнтувався на бік царя, зачитав у Києві в його присутності панегірик, в якому назвав Мазепу «проклятим зрадником»,

«В науці нової філософії, — писав про Ф. Прокоповича В. Татищев, — він був такий учений, що й досі не було на Русі йому рівного».

У віршах Прокоповича останніх літ бринить туга («Ни с каких сторон света не видно. Все ненастие, нет и надежды, о многобедное мое счастие… "), незважаючи на те, що він, переживши чотирьох володарів трону, не впав у немилість до жодного.

Єпіфаній Славинецький — видатний учений, письменник, педагог і мовознавець. Викликаний з Києва до Москви для виправлення перекладу Біблії, був залишений там до кінця своїх днів. Заснував у Москві греко-латинську школу і був її ректором.

Дмитро Туптало-Ростовський — син козацького сотника Сави Туптала, називаного «честь і слава війська Запорозького». Вихователь Київської Академії. Проповідник гетьмана І. Самойловича та Києво-Печерської Лаври. Настоятель багатьох українських монастирів. З 1702 року — митрополит Ростовський, заснував школу для дітей усіх станів. Проголошений святим у православній церкві.

Кирило Розумовський — гетьман України, який 19 років (1746–1765) був президентом Російської Академії Наук. Мріяв про Академію Наук в Україні.

Олекса Розумовський — син гетьмана, член Сенату і міністр освіти, був прихильником російщення України.

Андрій Розумовський, син гетьмана, царський дипломат, посол у кількох державах, його підпис стоїть під Паризьким мирним договором (1814), голова російської делегації на Віденському конгресі.

Григорій Розумовський, син гетьмана, почесний член Імператорської Академії Наук, один з перших геологів у Росії.

Віктор Буняковський, математик, віце-президент Імператорської Академії. Майже сорок років викладав математику й механіку в цивільних та військових закладах Петербурга. Автор першого в Росії підручника теорії ймовірностей, лексикон математики, що став основою для російської математичної термінології.

Михайло Остроградський — родом з Полтавщини, вчився у Паризькій Сорбоні. Член Імператорської Академії Наук, а також Американської та Італійської Академій. Один з основоположників петербурзької математичної школи. Перебував під поліційним наглядом.

Яків Козельський — з полтавського козачого роду, вихованець Київської Академії і Петербурзького університету, вчений енциклопедист і філософ, член Малоросійської колегії (1722–1778). Основні праці: «Философские предложения», «Рассуждения о человеческом познании».

Петро Лодій — філософ, викладав у Львівському і Краківському університетах. 1803 року запрошений до Петербурга, перший ознайомив Росію з ідеями Канта. 1820 року йому заборонили читати лекції з філософії.

Володимир Лесевич — з козацького роду на Полтавщині. Філософ. Ознайомив російське суспільство з критичним