Українська література » Наука, Освіта » В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

Читаємо онлайн В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко
В. Самійленка, що той, мовляв, займається «малороссийскими гадостями». Це по суті був офіціальний імперський погляд на українське письменство. В мемуарах В. Новицького «Из воспоминаний жандарма» є цілий розділ " украинофильство в Києве», що мало на меті «распространение и утверждение в Малороссии понятий об обособленности, самостоятельности Украини».

То з жандармським конвоєм на заслання, то в еміграцію, а то формально добровільно на переміщення кудись на службу, подалі від Києва, було звичайним явищем.

Так, з особистого наказу Олександра II 1875 року Михайла Драгоманова було звільнено з посади доцента Київського університету. Одночасно цар «височайше повелеть соизволил» вислати Драгоманова в адміністративному порядку, «если пребивание его в том крає признано будет вредним». Не чекаючи, поки його під вартою повезуть на північ чи схід, Драгоманов виїхав на захід і прожив на еміграції до кінця своїх днів. Коли він оселився в Софії, то царський уряд вимагав від болгарських властей його видачі Росії.

В еміграції опинилися Федір Вовк, Микола Зібер, Антін Ляхоцький, Сергій Подолинський, Агапій Гончаренко. Василя Доманицького було засуджено на заслання на Північ, згодом замінене трирічним перебуванням (по суті — висилкою) за кордоном.

Десять літ перебував на висилці з Києва Іван Стешенко.

Архип Тесленко, один з найвитонченіших прозаїків, назвавши свою повість «Страчене життя», ніби окреслив цими словами і свою власну долю переслідуваного жандармами, і долю всіх ратіїв української літературної ниви. Адже класик нашого письменства, змучений арештами, засланнями на Північ та злиднями, згас на тридцятому році життя від сухот, які дістав по тюрмах та пересилках.

Понад двадцять років провів по тюрмах та на засланні в Сибіру видатний поет і публіцист Павло Грабовський, який там постійно страждав від розлуки з Україною, від принижень, від суворого клімату і нестатків. Гіркий біль вчувається в його листі до Бориса Грінченка: «Не дуже давно у мене народився син, і дружина моя, шануючи Вас, назвала його Борисом; маленьке, а все посміхається; та й се мене якось не радує, болить душа без святої волі, братерства, а де їх взяти? Не знаю чому, але ніколи ще я не вмирав за Україною так, як зараз. І може, літа тут виною, а, може, те що занадто втомився, бо сподівання всі мої даремні були».

Помер поет на 39-році життя в Тобольську.

Злигодні вкоротили віку Анатолієві Свидницькому, авторові першого соціального роману в українській літературі «Люборацькі» (за життя автора світу не побачив) та знаменитої пісні «А вже років двісті…». Невлаштованість призвела до ранньої смерті проникливого лірика Івана Манжуру, за домовиною якого в Катеринославі йшов тільки сторож земської лікарні. Виключений з Харківського ветеринарного інституту за неблагонадійність, Манжура перебував під поліційним наглядом.

Останнім ударом для переслідуваного за українство тяжко хворого Бориса Грінченка було закриття київської «Просвіти», його сердце не витримало тієї лихої вісті, і він помер 6 травня 1910 року в Італії, куди виїхав на лікування. А 1908 року зовсім молодою, не повних 24-х літ, зійшла в могилу його дочка Настя Грінченко, письменниця і громадська діячка, здоров’я якої підірвали два ув’язнення.

Не тільки фізичними смертями вимірювалися втрати українства. У статті «Жертви нашого лихоліття» («Літературно-науковий вістник», 1910, № 4) Сергій Єфремов, оглядаючи знівечений творчий шлях померлих того року Матвія Симонова (Номиса) та Степана Носа, з жалем констатував, що вони змушені були «поламати перо». Змушені тими обставинами, що «не одного талановитого письменника українця звели нінащо, живцем поклали в домовину, або його працю зменшили до мінімуми».

Сам С. Єфремов, один із керівників видавництва «Вік», активний громадсько-політичний діяч і войовничий публіцист, зазнав кількох арештів.

Після розгрому 1893 року таємного «Братства тарасівців» було заарештовано Івана Липу. В 1900–1903 роках був ув’язнений у фортеці Володимир Винниченко. 1905 року за справою «Лубенської республіки» і «Громадської самооборони» постала перед судом Марія Левицька.

Звідав тюремного режиму і Микола Вороний, якого по тому тримали під поліційним наглядом, із забороною в’їзду до столиць та університетських міст. Така ж доля спіткала і Гната Хоткевича.

29 листопада 1914 року в Києві було заарештовано професора Михайла Грушевського, який давно муляв око властям, а тут, з початком війни, вони змогли запустити версію про його шпигунство. Чотири місяці в Лук’янівській в’язниці, потім заслання до Симбірська. Були Наміри запроторити вченого аж до Томська, проте, завдяки клопотанню академічної групи Державної Ради, йому дозволено було проживання, щоправда, під наглядом поліції, в Москві.

Українській інтелігенції доводилося постійно мати справу з поліцією, яка обшуками, арештами, адміністративними засланнями й висилками порушувала нормальний плин життя і творчості. Родина Косачів, Лисенків, Русових, Михайло Коцюбинський — всі вони були під пильним наглядом властей.

Говорячи про жахливий мартиролог української культури з написом: «пропащі сили», С. Єфремов бачив у ньому не тільки погром українства, а й його незнищенність: «… він усім — і приятелям і ворогам нашим — покаже наочно, що колими ще не пропали досі, незважаючи на незлічимі втрати інтелектуальних сил, то ачей і не пропадемо вже; коли національне лихоліття, якого жоден у світі народ ніколи не зазнавав і до віку не зазнаватиме, протягом мало не співстоліття не звело нашу націю в могилу, то вона має, мабуть, якісь великі духовні сили в собі і певні зародки культурного розвитку і поступу на національному грунті».

ПОГРАБУВАННЯ ІСТОРИЧНИХ І КУЛЬТУРНИХ ЦІННОСТЕЙ

«Довговікове розхапування пам’яток історії матеріальної культури України старою царською Росією» (М. Грушевський). Визнання раднаркомом Росії присвоєння Імперією національних реліквій України. — Вивіз цінностей з України з початком її загарбання Росією. — Українські реліквії в музеях і соборах Москви, Петербурга, Краснодара. — Пограбування Батурина О. Меншиковим. — Вивезення до столиць козацьких клейнодів після ліквідації Запорозької Січі, козацькі гармати на Кубані. — Присвоєння метрополією скарбів, знайдених на території України (Перещепинський, «мазепинська казна». — Літературні й археологічні пам’ятки України в сховищах Росії. — Вивезення до Росії культурних цінностей під час Першої Світової війни. — Картини художників-українців у музеях Росії. — Історичні українські документи та архівні матеріали в сховищах Москви та Петербурга. — Колекції українських рукописів та видань у центральних бібліотеках Росії. — Конфіскація архіву митрополита А. Шептицького (1914). — Марні спроби учених добитися повернення частини українських архівів до

Відгуки про книгу В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: