В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

Етнограф Степан Ніс 1863 року організував у Чернігові перший український клуб «Курінь», поширював серед народу українські видання, ходив у національних строях. Навіть це останнє розцінювалося властями як виклик офіційному порядкові. Зрештою Носа «за противоправительственние и малороссийские тенденции» заслали до Білозерська, де він нидів понад шість років. 1862 року потрапив під слідство у справі поширення в народі українських книжок майбутній мовознавець, дослідник українських діалектів Кость Михальчук, який, приїхавши до матері, роздавав селянам Житомирського повіту «Граматку» П. Куліша та низку його видань-метеликів (твори Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ’яненка, Марка Вовчка, Ганни Барвінок, проповіді Василя Гречулевича, до речі, всі дозволені цензурою).

Заслання українських патріотів на Північ і до Сибіру або й ближчі великоросійські губернії мало, на думку властей, «перевиховати» їх, відірвати від рідного грунту, пригасити їхній ентузіазм, посіяти зневіру та знеохоту до громадської діяльності. Вигнанці зазнавали там принижень, часто жили в злиднях, та найнестерпніші муки терпіли духовні — відрив від України, від праці на її користь, в ім’я її просвітництва і визволення з-під імперських пут.

Митрополит УАПЦ Василь Липківський у проповіді «Життя св. Священномученика Макарія в прикладенні до історії Української Церкви» оприлюднив такий епізод з хроніки потопту українства, дикунський за своєю суттю:

«Коли я був у Лубнах у Мгарському монастирі і хотів піти в усипальницю останнього дійсного Голови Української Церкви — Митр. Йосипа Тукальського, мені сказали, що це ніяк не можна, і розказали таку історію: Колись цар Петро 1-ий, літ 200 тому, заїжджав в Мгарський монастир і, коли довідався, що тут спочиває останній вільний український митрополит, він звелів над його гробом вимурувати стіну в сажень груботи, щоб, як він казав, цей митрополит повіки звідси не виліз, щоб замурувати й саму думку Українського народу, що в них коли знов може бути вільний Митрополит і вільна церква, але от, хоч наша церква, як ці мощі св. Макарія, лежала майже 300 років без Голови, але думка нашого народу відродити свою вільну церкву, на чолі з вільним Митрополитом, не вмерла».

Павло Чубинський писав з нетрів Архангельської губернії, що довкола «пустиня человеческой мисли», нарікав на те, що засланий без слідства, суду і навіть, не відаючи своєї провини.

Звичайно, найбільшою провиною молодого патріота було написання вірша «Ще не вмерла Україна…», що став гімном для всього свідомого українства. Хоч сам він у цьому ніякої вини не добачав, бо це був його природний вияв любові до рідної України, для якої він працював.

А в листі до двоюрідної сестри Лесі — такі поривання на Україну: «Хотів би працювати в рідному краї… Бути там, моє миле товариство, де всі близькі сердцю, — де рідне поле, де співа соловей, де стоять в гаях дуби віконвічні, де широко, де весело, де степ, де криниця з вербою зеленою, похилою над криницею. Де всю ніч темнесеньку співають дівчата. А тут — лишенько…»

«Стоїть передо мною могутня постать Павла Чубинського… Високий, чорнявий з чорними очима, з густими бровами, низьким гучним голосом, який добре знає те, що організує, вміє володіти людьми і проводить свою справу через усі перешкоди, — такий привабливий образ цієї людини доносять до нас «Спогади» Софії Русової.

— Ні постійні переслідування уряду, ні заслання до Архангельської губернії не змогли охолодити його відданості Україні». Та заслання (1862–1869 pp.) підірвало здоров’я і звело його дочасно в могилу 26 січня 1884 року, за день до 45-ліття.

Іншого речника національного відродження Олександра Кониського 1863 року також заслано на Північ, спочатку у Вологду, а пізніше ще за 205 верст, до Тотьми.

У 60-ті роки був висланий за межі України на Воронежчину член Старої Київської громади Борис Познанський. Його товариш по громаді Іродіон Житецький пізніше був засланий у Вятку й Астрахань. Колишній член студентської Київської громади Володимир Малавський заарештований 1877 року й засуджений на каторгу в Сибір, 33-річним помер у Шліссельбурзькій фортеці.

1870 року до Сибіру було заслано Івана Прижкова, російського історика й публіциста, який підтримував національні змагання українців. Він був автором прокламації «Лист до громади» українською мовою, з якою звернувся до українського народу зі сторінок «Колокола» (1870). Помер у Сибіру.

Десять років заслання відбув діяч Київської та Одеської громад Микола Ковалевський.

1-го червня 1878 року відбулися масові арешти членів Одеської громади, і не одному з них прослався шлях на заслання. Уряд непокоїла назва цієї організації, бо вже саме слово «громада» несло в собі поклик до народоправства.

Список тих, кого відправили на заслання, можна поповнювати й поповнювати. Це й лікар-Опанас Михалевич, що в 1878–1885 роках стояв на чолі «українофільського гуртку» в Слисавет-граді (до Сибіру його заслали після дворічного ув’язнення в Одеській тюрмі). Це й Іван Карпенко-Карий, якого за надання притулку Софії Русовій, що перебувала під гласним наглядом поліції, 1884 року вислали до Новочеркаська під такий же нагляд на три роки. І філософ Володимир Лесевич, засланий в 1879–1881 pp. до Сибіру. І діяч Одеської громади Володимир Мальований, який двічі звідав «Сибір неісходиму». І Севастьян Ільяшенко, який перевозив з-за кордону заборонену літературу, в тім числі видання Т. Шевченка, був засуджений на 15 років і помер на Карійській каторзі. І брати Жебуньови — Леонід, Микола і Сергій, які за ходіння в народ були запроторені до Сибіру. І так тривало до самісенького краху самодержавства. Уже 1914 року, приміром, засновник і редактор журналу «Українська хата» літератор Павло Богацький був засланий до Наримського краю.

Взагалі ж каральні акції щодо українських письменників, починаючи від Шевченка й братчиків, велися з особливою послідовністю, жорстоко й невідступно.

Мав рацію Л. Бурчак, з сумом зауважуючи на сторінках журналу «Украинская жизнь» (1916, № 2): «Биографии украинских писателей — скорбние страници, и, перечитивая их, знакомясь с тем, как жили и работали такие хорошо всем известние люди, как Коцюбинский или Гринченко, можно только удивляться, откуда брали сили, как могли дать то, что ими сделано».

Начальник Київського губернського жандармського управління генерал В. Новицький звинувачував поета