В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко
Пута на Україну і противників її поневолення Москвою почав накидати ще Олексій Михайлович, одразу ж після піддання йому козацької держави. Він перший настановив у містах України воєвод і ратників. Саме за нього 1658 року було засновано «Приказ тайных дел» — царську політичну поліцію. Піддячні «таємного приказу» стежили за діями послів та воєвод і доповідали цареві. Це «государеве око» пронизувало й Україну, предусім її вищу адміністрацію, не виключаючи й гетьманів.
Воєводи були також зобов’язані «о вестях и всяких тамошних поведениях» писати цареві двічі на тиждень, у вівторок і п’ятницю. Для спішної доставки тієї інформації була налагоджена спеціальна кінна естафета. Ті царські доглядачі мали повідомляти в Москву про політичні настрої не тільки російських частин, а й українського населення. За ними ж самими наглядав Таємний приказ, який також виявляв «шатость и измену» і провадив слідство у важливих для держави і царя справах.
Воєводам надавалося право конфіскації майна арештованих.
За уложенням 1658 року, яке визначало статус Таємного приказу, було прокладено юридичну основу такому ганебному явищу, як доносительство. Кожен, хто знав про державний злочин, повинен був робити «извет».
Штабом, до якого сходилися всі українські справи, був у Москві Малоросійський приказ. Сюди воєводи відправляли арештованих «изменников», як повелося називати кожного, хто виступав проти російського панування. А там уже Сибірський приказ визначав місце для відбуття покарання. Так, цей приказ 12 серпня 1666 року від імені царя розпорядився «бившего овруцкого полковника Децика за измену сослать в Сибирь на Даури». В цій географії репресій важливе місце посідали Соловки.
За гетьмана І. Брюховецького у Соловецький монастир було ув’язнено ігумена Мгарського монастиря Загоровського, звинуваченого у зраді. Жертвами репресій став гетьман Дем’ян Многогрішний, який поповнив мартиролог українських мучеників, засланих до Сибіру. Гарячий вдачею, він часто був нестриманий і своїм гнівом викликав невдоволлення. Не приховував своїх антипатій і до російської експансії, одверто нарікав на царських воєвод. Було заарештовано також братів гетьмана Василя і Саву, чернігівського і стародубського полковників, небожа Михайла та близьких соратників. За вказівкою царя Путивльський воєвода князь Волконський 20 березня взяв під варту полковника Матвія
Гвинтовку, а 25 березня осавула Грабовича, яких було звелено, «сковав за крепким караулом, прислать к нам», тобто в Москву.
У квітні 1672 року славетного запорозького отамана Івана Сірка підступно схопив і видав царським властям полтавський полковник Ф. Жученко. Старшина тягнула руку за Іваном Самойловичем, якому Сірко був суперником у домаганні на гетьманство. Москва також не воліла бачити володарем булави такого лицаря, який не вельми дослухався її. Тож з намови Самойловича відважного ватажка, який не знав поразок від ворога, уряд заслав до Сибіру, в Тобольськ. Тим часом татари, дізнавшись, що в Січі вже нема безстрашного Сірка, почали дедалі частіше нападати на козаків. Про це запорожці писали у чолобитній цареві, якого просили звільнити вождя. Зрештою цар вволив ці клопотання, але не стільки з милосердя, як із немалої загрози Росії з боку татар.
Та й від гетьмана І. Самойловича, до якого Москва була прихильна 15 літ, нарешті відвернулася фортуна: тернистим шляхом довелося помандрувати під царською вартою і йому.
Часто заслання для українців ставало довічною карою. Так, за вироком Малоросійського приказу до Тобольська були заслані полковники, осавули, сотники та інші учасники виступу проти І. Брюховецького. Коли ж І. Брюховецький відкинувся від Москви, то козацька старшина просила царя повернути покараних із Сибіру. Цар відповів через Малоросійський приказ, що «из ссилки иметь их не надобно».
Царська репресивна політика була не лише жорстокою, а й підступною, лицемірною, в її, сказати б, ідеологічному обгрунтуванні. Це особливо яскраво виявилось в урядових акціях проти повсталого гетьмана Івана Мазепи, «преславний Полтавской виктории».
Петро І, довідавшись про виступ І. Мазепи, звернувся з відозвою до населення України, в якій зводив наклепи на гетьмана, граючи на тонких струнах душі віруючих українців. Жахаючи їх тим, що «сей коварний неприятель наш» надумав «Малоросийскую землю поработить по прежнему под владение Польское и церкви Божие и святые монастиря отдать в унию».
В ультиматумі для прибічників Мазепи цар заявив, що якщо через місяць вони не відступляться від «наших неприятелей», «тех объявляем изменников наших и Отчизни нашей. И будут их чини и маетности и пожитки их отобрани и розданы верним за службу их. Также жени и дети их взяти и сослани будут в ссилку. А кто из них поймани будут, и те, яко изменники, казнени будут смертью без пощади».
Царські відозви до українського народу були розмножені в друкарні Києво-Печерської лаври і їх було велено читати в церквах.
«Батурин… другим за приклад сжечь весь» — цей наказ Пе^ра І Меншиков виконав з нечуваною лютістю, захопивши з допомогою зрадника гетьманську столицю. За підрахунками дослідників число жертв сягає 15 тисяч чоловік (близько 7,5 тисячі мирного населення і майже стільки ж озброєнних захисників). Як писав англійський посол Ч. Вітворт, у Батурині було «зарізано жорстоко шість тисяч чоловік, без огляду на вік і стать». По Сейму плавали колоди з прибитими до них чи прив’язаними замордованими захисниками Батурина. Ця розправа мала вселити жах у населення, відвернути його від колишнього гетьмана. Недаремно сам Іван Мазепа, довідавшись про таке кривавище, сумно сказав, що Україна, настрахована долею Батурина, боятиметься триматися з ним заодно.
Біля царських відозв, розвішаних по населених пунктах, виставляли на кілках голови захисників Батурина — козаків і сердюків.
«Історія Русів» засвідчує, що в Лебедині було скарано «дев’яти сот козаків», які
