В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

Так воно і велося б, якби український народ залишався господарем своєї долі. А потребу давати дітям освіту він розумів і покріпляв на практиці: сільські громади опікувалися школами, а по невеликих хуторах навчали дітей так звані «мандрівні дяки», з-по-між яких було чимало студентів Кияво-Могилянської академії, які таким чином заробляли на подальше навчання.

Оскільки в основу політики царської бюрократії покладено було сувору регламентацію, то й таке унікальне явище, як «мандрівні дяки», 1882 року було заборонено, «чтоби не последовало нив учителях, ни в книгах никакого возврата ко вреду общей пользы». На той час невсипущим піклуванням начальства, яке послідовно проводило колонізаторську політику царизму, власне українську школу в Україні вже давно звели: вона була повністю зросійщена, зазнавши за століття таких ударів і утисків, що з джерела світла перетворилася на осередок імперського міністерства «народного затьмения», як справедливо називали освітнє відомство Росії.

З ліквідацією гетьманства і зруйнуванням Запорізької Січі перестали існувати традиційні козацькі школи, в тому числі при полках. 1767 року Києво-Печерській лаврі заборонено було друкувати букварі українською мовою. 1782 року указом Катерини II заведено «народные училиша» Росії (отже, і в Україні), що стали розсадниками казенщини, вірнопідданства, а на землях неросійських народів — ще й російщення. Тим паче, що з 1804 року українська мова вже не була допущена в шкільні класи. По всіх церквах було наказано читати молитви і правите службу «голосом, свойственным российскому наречию» Це ж було запроваджено й по школах і не тільки нижчих. Хвиля російщення затопила передусім Києво-Могилянську академію. І тут прислужилися свої ж земляки. Спочатку митрополит Гавриїл Кременецький 1700–1783), згодом його наступник Самуїл Миславський (1783–1796), запобігаючи ласки в цариці, піддав зросійщенню Києво-Могилянську академію, завів там російську вимову й насаждав її по всій Україні.

Особливого удару Академії завдав Петро І після поразки Мазепи, який був «промислінняком і благодетелем» цього освітнього осередку. Цар заборонив навчатися в Академії підданим Польщі, тобто і українцям Правобережжя. Якщо за Мазепи там навчалося

2 тисячі студентів то 1709 року їх стало лише 161, з часом контин гент зростав, але такого розквіту, як до погрому, Академія вже не досягла. 1817 року Києво-Могилянську академію перетворено на суто духовний заклад. Великі пожежі 1780 і 1811 років поглинули безцінні скарби академічної книгозбірні, (згоріло близько 10 тисяч томів), в тому числі джерельні матеріали з історії України, а також книги з багатющої бібліотеки Петра Могили, яку він заповів Академії.

В літературі наводяться дані про те, шо Петро І після Полтавської «вікторії», озлоблений на Мазепу та українців, підіслав до Києво-Могилянської академії якихось непевних типів, і ті підпалили бібліотеку. Це наштовхує на думку, що й дві пожежі в Києво-Печерській лаврі, які знищили друкарню і книжкові склади, не обійшлися без царського благословення. Так випалювали українство, його духовну потугу і матеріальну базу.

В другій половині XVIII століття Київська академія вже не могла задовольнити зрослі потреби України в освічених людях. До того ж там запанувала схоластика, богословські дисципліни. Тож за якихось дванадцять літ до Медико-Хірургічної академії в Петербург перейшло звідти понад 300 осіб.

Передове українське громадянство і навіть окремі представники царської адміністрації не раз клопоталися про відкриття університетів, та все марно. Мазепа виношував намір відкрити університет у Батурині і перетворити на університет і Києво-Могилянську академію. В наказі депутатам до комісії для складання нових законів 1767 року українська шляхта наполягала на заснуванні університетів у Києві, Батурині, Чернігові, Новгороді-Сі-верському та Сумах.

Найбільш відомий проект університету у Батурині гетьмана Кирила Розумовського (1790). «Се була справа цілої освіченої України, — зауважує автор дослідження «Проект Українського університету в Батурині» Василь Різниченко (1916), — Розумовський же тільки йшов навстріч давно назрілим пекучим потребам українського громадянства». Малописьменний сільський хлопець, Розумовський здобув широку освіту за кордоном, слухав лекції знаменитого Ейлера, листувався з Вольтером, зібрав унікальну бібліотеку, відому всій освіченій Європі. Збирався запросити в Україну Жан-Жака Руссо, дати йому пенсію й осідок у своїх маетностях, але розминувся з ним у Стасбурзі. Гаряче взявся за відбудову Батурина, де постав специфічний завод листового срібла і золота. Мріяв про заснування Академії красних мистецтв.

В університеті планувалося навчати дітей не тільки шляхти, а й козаків, міщан, посполитих. Було передбачено систему оподаткування на користь університету, крім того, гетьман мав розіслати за своїм підписом по всій Україні листи для дарчих внесків. Та від свого зародку проект був приречений.

Освітня політика царизму в Україні була складовою внутрішньої політики, спрямованої на денаціоналізацію її народу, розчинення його в панівному великоросійському етносі, на знищення історичної пам’яті, недопущення розвитку його самосвідомості.

Стратегію цієї політики визначали сановні ідеологи, як, наприклад, міністр внутрішніх справ П. Валуєв, який 1862 року подав «всеподданейший доклад» «О средствах обрусения Западного края», де розглядав Україну звичайною російською губернією, в якій «русский язик должен бить господствующим».

Цей реакціонер був автором вбивчого циркуляру від 18 липня 1863 року. Нагадаємо, що питання школи, власне, заборонні санкції щодо національної освіти, посідають там одне із чільних місць. Вістря цих заборон було націлене саме проти книг для початкового читання, букварів, граматик, географій та інших підручників українською мовою.

Після такої заборони, яка припиняла друкування українською мовою навчальних (в тому числі і духовного змісту) книг, а також призначених для початкового читання взагалі, інші заборони посунулися нестримною чередою.

Їх жертвою опинилися недільні школи, що постали в Полтавській, Чернігівській, Харківській і Київській губерніях в кінці 50-х — на початку 60-х років. Навчали там дорослих, як правило, українською мовою. Вивчали літературу й історію України, твори Т. Шевченка та інших класиків; послугувалися Шевченковим «Букварем южно-русским», «Граматкою» П. Куліша, «Граматкою задля українського люду» М. Ященка, «Українськими прописами», «Аритметикою, або щотницею» О. Кониського, таким же підручником Д. Мороза. 1862 року ці школи були заборонені, згодом дозволені, але з вихолощеною національною програмою. Христя Алчевська в Харкові, незважаючи на ці заборони, напівлегально провадила навчання в заснованій нею недільній школі.

Недовго проіснувала Тимчасова педагогічна школа, відкрита при Першій київській гімназії 1862 року. Чернігівську земську семінарію, яка мала певний простір для українства, було передано в систему Міністерства народної освіти. Гірка доля спіткала