В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

і приватні україномовні школи, засновані такими ентузіастами, як В. Лесевич та Г. Закревський. В. Лесевич збудував у своєму маєтку в селі Денисівці на Лубенщині школу, обладнав її, подарував селянам необхідну суму на її утримання, підготував за свій кошт учителя селянина Д. Безуглого (в згаданій Тимчасовій педагогічній школі). Хоч і без офіційного дозволу (папери розглядалися із зволіканням), в Денисівці дітей навчали їхньою рідною мовою. Щоправда, лише два роки (1864–1866). Г. Закревський, заходившись коло відкриття такої школи в селі Березова Рудка Пирятинського повіту, відвідав Денисівку і свої враження про школу В. Лесевича опублікував в «Санкт-Петербургских ведомостях», які позитивно ставилися до національно-освітних домагань українців. Його стаття «Еще о земстве и народном образовании в Южной Руси» завдала непоправної шкоди обом ентузіастам — їхнім школам не дозволено було залишатися українськими. Хоч сільська громада і відстоювала свого вчителя Безуглого, але чиновники запідозрили його в " убеждениях противоречащих русской народности», йому було заборонено вчителювати.

Звернення В. Лесевича до Сенату, поклик до громадськості зі сторінок тих же «Санкт-Петербургских ведомостей» (стаття «Печальная история одной сельской школи и ее учредителя») ситуацію не поліпшили, бо вже набрало чинності"Положение о начальних народних училищах» (1864), згідно з яким навчання у школах мало провадитися російською мовою і за підручниками, схваленими Міністерством народної освіти.

Школа, від початкової до вищої, була оплотом для впровадження непорушної імперської тріади «самодержавство, російська народність, православ’я».

У зв’язку з розгромом Кирило-Мефодіївського товариства, Міністерство народної освіти розіслало в Петербурзький, Харківський і Київський університети циркуляри про запровадження «російських засад» у навчанні та вихованні.

Куратор Київського навчального округу О. Ширинський-Шахматов у таємних циркулярах розсилав такі приписи: «Кто в частной и общественной жизни является нигилистом и хохломаном, тот никак не может бить учителем, ни воспитателем полезним».

У супрязі з царською адміністрацією наступ на національну освіту вела і православна церква. Так, митрополит Київський і Галицький Арсеній у лютому 1863 року доповідав у Петербург, що «Граматка задля українського люду» М. Ященка пробуджуватиме в народі поняття і прагнення, не бажані для «передбачливого уряду», а в біографії Т. Шевченка та розповіддях про Запорозьку Січ вбачав «припадок сепаративного патріотизму». Цей же владика доклав рук до того, щоб «Букварь южнорусский» Т. Шевченка не потрапив до школярів.

Ще в 60-х роках до вчителів-українців застосували адміністративне покарання — висилку за межі України. Учитель Лубенського повітового училища В. Шевин таким чином був запроторений аж в Оренбурзьку губернію.

У жовтні 1873 року інспектор народних училищ Київської губернії виявив, що вчитель Городищенського двокласного училища Черкаського повіту М. Лободовський читає на уроках перекладену ним повість М. Гоголя «Тарас Бульба», використовує народні пісні і казки. Лободовського звільнили, заборонивши приймати його на роботу в школи Правобережної України.

Активніше до цього почали вдаватися після Емського указу 1876 року, яким куратори всіх трьох навчальних округів на Україні зобов’язані були атестувати вчительство на «благонадійність відносно українофільських тенденцій», що вважалися за політичну провину. Більше того, запроваджувалася така кадрова політика: вчителів-українців направляли в школи Санкт-Петербурзького,

Казанського та Оренбурзького навчальних округів, натомість на Україну нагнітали вчителів-великоросів, передусім випускників духовної академії та історико-філологічного інституту з Санкт-Петербурга.

Студентам-українцям у вищих школах обох столиць та інших російських міст заборонялося гуртуватися в земляцтва.

Циркуляр міністра народної освіти І. Делянова від 18 червня 1887 року забороняв приймати до гімназій дітей неімущих класів, як тоді казали, кучерів і прачок.

У коростишівській учительскій семінарії, наприклад, щорічно виділялося 10–12 місць для казенних стипендіатів. «Це єдиний малісінький вогник для бідних здібних селянських дітей», — писав випускник цієї семінарії, класик української літератури і народний учитель Степан Васильченко.

Під суворим контролем перебували шкільні бібліотеки. Вчений комітет Міністерства народної освіти складав каталоги дозволених для шкіл книжок, пересіваючи через свою цензуру те, що і так було допильноване. Емським указом велено було з цих бібліотек взагалі вилучити всі українські книжки. На твори Тараса Шевченка діяла заборона ще з 1847 року. Отже, цілі покоління виходили з школи, не чуючи в її стінах рядків нашого національного пророка, не тримаючи в руках жодної української книжки.

Таке ж було і в гімназіях, які були казенними фабриками чиновників з чітко відлагодженим механізмом російщення. Видатний історик В. Антонович в «Автобіографічних записках» про себе як випускника гімназії засвідчив: «Але знання мої по українству були сливе ніякі. Скільки-небудь реальні історичні дані я мав тільки з книжкок Скальковського «История Новой Сечи» і «Наезди гайдамаков». Про Кирило-Мефодіївське братство, про Шевченка не доводилося мені чути ніколи ні слова».

Хоч і як були притлумлені воля народу, його поривання, та, відчувши найменші послаблення імперських шор, він подав голос за рідну школу. Жителі Батурина, колишньої козацької столиці, стертої з лиця землі за Петра І, зібрали 1862 року 60 карбованців на українські підручники. Так чинила й не одна сільська громада. В містечку Куземіне Зінківського повіту на Полтавщині

1861 року було відкрито початкове училище з українською мовою навчання, яке 1866 року губернська влада закрила. Існували напівлегальні й нелегальні школи грамоти, де подалі від начальницького ока дітей навчали рідною мовою.

1881 року Херсонська губернська управа з ініціативи місцевих учителів і відомого педагога барона М. Корфа звернулася до Міністерства народної освіти з петицією запровадити в школах українську мову. Але реакція, що настала після вбивства Олександра II 1 березня того року, погасила всі сподівання на краще в цій справі. Про це клопоталися впродовж 80—90-х років земства Полтавської, Чернігівської, Тавричеської губерній, але безуспішно.

Повністю зросійщена школа виховувала зневажливе ставлення до своєї мови, якою діти спілкувалися дома з батьками. Перекручуючи слова на російський лад (таке було в основній масі знання російської), школяри чванилися, зважали свою мову неоковирною, цуралися звичаїв, відверталися від свого. Вкорінювався стереотип, що освічені люди доконче мають розмовляти по-російському (бо так воно і було у тодішньому житті). Не всі, звичайно, цуралися рідного, але ті, хто прагнув доп’ятися службового місця, бодай писарчукового, безболісно змінювали своє мовне обличчя. Якими вони ставали покручами, рельєфно видно з класичних персонажів Шельменка чи Возного. Виходило, що російська мова — вірний шлях до панства, не випадково в народі її називали «панською».

Про політичну атмосферу царської вищої школи можна зробити відповідні