В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

Високі державні чини від міністрів до губернаторів, жандармські офіцери, поліцмейстери, справники, шкільні інспектори, священики, навіть сільська доморощена, своя, сказати б, а не прийшла адміністрація — вся ота незчислима рать регламентаторів і наглядачів забороняла, вилучала, не пропускала, штрафувала, садовила під арешт, переслідуючи не лише друковане, а й живе народне слово. Як, приміром, у селі Степок Таращанського повіту на Київщині, де місцева влада не дозволяла молоді співати українських пісень. Чи на Харківщині, де дітям забороняли співати колядки, а на новорічних ялинках з репертуару вилучали українські пісні, замінюючи їх виключно російськими.

Ось тільки окремі «камінці» із тієї мозаїки.

Одеса. Відмова в реєстрації українського драматичного товариства «Кобзар».

Полтава. Губернське земство на оголошений ним конкурс на кращі популярні брошури і плакати приймало роботи лише російською мовою.

Москва. Не дозволено збори українського земляцтва університету, присвячені пам’яті Тараса Шевченка, призначені в роковини його смерті 26 лютого 1913 року.

Село Яланка на Поділлі. Губернська поліція змусила кредитне товариство зняти вивіску українською мовою з написом «Єднаймося, братаймося у товариство чесне».

Одеса. Градоначальник заборонив клубові «Українська хата» читати реферати для публіки, дозволивши тільки на закритих засіданнях тільки для членів клубу.

Кам’янець-Подільський. Місцевій «Просвіті» заборонено хорові співанки.

Золотоноша. Заборонено публічну лекцію про Тараса Шевченка.

Лубни. Агрономові Гавсевичу не дано дозволу на відкриття української книгарні.

Київський губернатор не затвердив ухвали Канівського повітового земства про асигнування запасного капіталу на 1914 рік у сумі тисяча карбованців на упорядкування могили Тараса Шевченка.

Знято з репертуару п’єсу Людмили Старицької-Черняхівської «Гетьман Дорошенко» за сцену відвідин гетьмана московським послом. Дозволено тільки після вилучення цієї сцени.

Та за одвічним законом самозбереження народ, 95 відсотків якого становили селяни, котрі несли в собі могутню й незнищенну українську стихію, вистояв — окрадений, упосліджений, малописьменний, але ж не розмолотий на «общерусское» борошно, а з потенційними ростками в кожній своїй зернині. Саме ця здорова стихія стала тією відпорною й нездоланною силою, завдяки якій українська мова, попри всі сипучі піски, смерчі та засухи царського режиму, зберегла свої живлющі джерела, а народ — свій живий, неповторний голос, який вирізняє його у вселюдському хорі, свою сутність. Всепоглинаючий льодовик, що сунув з півночі, не зміг скувати цю стихію і розтоплювався від гарячого подиху народу, бо, як сказав Тарас Шевченко про неситу імперську силу, «не скує душі живої і слова живого».

— Павло Алеппський про суцільну грамотність українців у середині XVII cm. — «Освіченість і вихованість» — сповідувальні ідеали українських просвітителів. — Заборона друкувати букварі українською мовою. — Ліквідація козацьких шкіл, заборона діяльності «мандрівних дяків». — Заведення «народних училищ». — Російщення Києво-Могилянської академії, перетворення її на суто духовний заклад. — Марні клопотання громадянства про відкриття університетів у Батурині, Чернігові та інших містах України. — Проект університету в Батурині гетьмана К. Розумовського. — Заборонні санкції Валуевського циркуляру щодо національної освіти. — Закриття недільних шкіл, приватних українських шкіл (В. Лесевича, Г. Закревського). — Недопущення в школи «Букваря южнорусского» Т. Шевченка. — Адміністративне переслідування національно свідомого вчительства. — Низький рівень грамотності українців (за даними переписом 1897 року). — Вилучення українських видань із шкільних бібліотек. Б. Грінченко про негативні наслідки навчання нерідною мовою. — Підготовка фахівців «общерусской» казенної орієнтації у вищих школах України. — Недопущення українознавчих дисциплін в університети. — Боротьба за національну початкову школу, за українізацію університетів у Києві, Харкові та Одесі.

Під час злуки з Москвою Україна мала вельми високий рівень освіти і, що важливо, не тільки серед владних державців, а й серед простого люду. Гетьман Богдан Хмельницький навчався у Київській братській школі, а потім у Львові і Ярославлі. Будучи бранцем у Туреччині в 1620–1621 роках, вільно оволодів турецькою мовою. Знав також польську, французьку, латинь. Десятки його соратників також мали, мовлячи по сучасному, вищу освіту. Двоє закінчили Оксфордський університет, а корсунський полковник Станіслав Морозовинський (герой історичної пісні «Ой, Морозе, Морозенку») — Падуйський університет в Італії.

Гетьмани, як правило, були не тільки поборниками національної освіти, а й її щедрими меценатами. Вихованець Острозької академії Петро Сагайдачний, який тримав гетьманську булаву чверть століття, разом з усім Військом Запорозьким вступив до Київського братства, опікувався влаштуванням школи, що невдовзі виросла в Києво-Могилянський колегіум, а потім в Академію. Перед смертю свс: маєтності Сагайдачний заповів Київському і Львівському братствам — «на науку і освічення діток православних і виховання бакаляврів учених, на вічні часи». Він також організував січові й полкові школи, навіть було заведено посаду отамана січової школи.

Вже згадувалося свідчення Павла Алеппського, що побував в Україні на початку 1650-х років, про суцільну грамотність її люду. «А дітей в них більше ніж трави, і всі діти вміють читати, навіть сироти», — занотував цей уважний постерігач. Майже кожно село мало школу: за переписом 1740–1748 років у семи полках Гетьманщини було 866 шкіл на 1099 поселень. За описом Румянцева у Чернігівському полку налічувалося 143 школи на 147 сіл. Якщо 1768 року на його теренах одна школа припадала на 746 душ населення, то через століття тут уже сталося таке запустіння, що одна школа була на 6730 душ. На Лівобережжі — така ж сумна картина. 1740 року там було 866 шкіл, а через 60 років їх позакривали. Те ж сталося в Слобідській Україні, в чотирьох полках якої було 124 школи.

«Освіченість і вихованість» — ці ідеали сповідували українські просвітителі, а Києво-Могилянська академія довгий час була найпрестижнішою вищою школою у Східній Європі. При Генеральній військовій канцелярії діяв такий специфічний навчальний заклад як канцелярський курінь, його вихованці вивчали також латинь.

У заснованій князем Костянтином Острозьким 1580 року першій українській школі — академії — до вчителя, який звався дидаскал, ставилися високі вимоги: він мав бути «благочестивий, розумний, смиренноумний, лагідний, не п’яниця, не розпусник, не хабарник, не сребролюбець, не гнівливий, не зависник…, а підмога благочестія, що являє собою образ добра в усьому». А наш великий шукач істини