В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко
Та нового місцеблюстителя українське духовенство не прийняло. До того ж почалися конфлікти Мефодія з новообраним гетьманом Брюховецьким, бо святий отець втручався у справи гетьманські.
Оця захланність, запобігання перед світською владою розхитувала єдність духовенства і притупляла його супротив перед російською експансією. Потуга Української Церкви була значно ослаблена після підписання у січні 1667 року Андрусівського перемир’я, бо Київська митрополія була розполовинена.
Москва використовувала потяг окремих духовних отців до збагачення і своїми дарунками намагалася перетягти їх у свої спільники. Місцеблюститель Київської митрополії Баранович був викликаний до Москви і «принят любезно». Звідтіля він повідомляв Брюховецькому, що йому «даде три села», «млинок на свержи чулатовськой и перевоз над монастирем всемилостивейшего Спаса». Цим благодіяння не вичерпалися: Баранович був возведений у сан архієпископа, а Чернігівська єпархія Перетворена на архи-єпископію, Баранович, зважаючи на те, що за Андрусівським перемир’ям Київ мав відійти до Польщі, тішив себе надією очолити всю Українську Церкву. Москва вигідно грала на його честолюбстві, проте JI. Баранович, за всієї своєї податливості, все ж тримався українського грунту і на митрополичій кафедрі в Києві Москву не влаштовував. Спільником російських експансіоністів став гетьман Іван Самойлович. Попервах лагідний і доступний, він, увійшовши в силу, розбагатівши, став бундючний і зневажав не тільки козаків, а й духовний чин…
Упокорену Українську Церкву лишалося приборкати остаточно — вирвати з-під юрисдикції патріарха Константинопольського.
Москва спорядила до Царгорода досвідченого посла — дяка М. Алексеева, відсипавши йому золота й употужнивши «соболиной казной». Гетьман Самойлович приєднав до цієї депутації і свого посланця Івана Лисицю, з тією ж просьбою — віддати Київську митрополію Московському патріархові.
Ситуація для Москви склалася надзвичайно сприятливою, бо Туреччина, якій оголосили війну Польща, Австрія і Венеція, прагла мати приязні стосунки з російським царем, тому візир розпорядився задовольнити просьбу московського посла.
Діонісій надіслав грамоту Самойловичу про звільнення з-під своєї влади Київського митрополита під благословення Московського патріарха, а гетьман розіслав універсал про це в усі церкви митрополії. Так завершився останній трагічний акт поглинення Української Церкви Російською.
Говорячи про приєднання Церкви Української до Московської, Іван Огієнко підкреслював, що «подія ця в житті нашому зараз же виявилася сотнею найрізніших наслідків, бо, власне, розпочалося вже реальне обмосковлення всього українського життя».
Офіційно, навіть у царських грамотах, гарантуючи Україській Церкві «подтверждение прежних духовного чина прав и вольностей», Москва повела на них навальний наступ. При посвяченні митрополит Четвертинський одержав митру з написом: «Митрополит Киевский, и Галицкий, и всея Руссии», та вже 27 січня 1688 року останнє було замінено на «и Малия Руссии». 1721 року Петро І заборонив Київському ієрархові взагалі зватися митрополитом, звівши його до архиепископа. Тільки 1743 року цей титул було йому повернуто. А 1767 року Київському митрополитові наказано зватися «Митрополит Киевский и Галицкий», вже без «и Малия России».
За Петра І було знищено соборноправність Української церкви і виборність усіх духовних посад. 1721 року цар, скасувавши патріархат, безпосередньо підпорядкував церкву своїй самодержавній владі і став її Головою. Для управління Церквою було створено «Святейший Всероссийский Правительствующий Синод», кожен член якого присягав на вірність цареві. Петро І під загрозою розправи змусив усіх єпископів та архимандритів підписати «Духовний регламент», щоб надати йому канонічної сили.
В Україні, Церква якої втратила соборноправність, крайові собори не збиралися 250 років — з 1667 по 1918 рік. Святійший Синод призначав митрополита, єпископів та ігуменів, причому, як правило, ці посади віддавав не українцям, людям прийгчлим, які не знали місцевих звичаїв і неухильно провадили централізійну політику.
Отців Української Церкви піддавали репресіям. Митрополита Йоасафа Кроковського, запідозреного у прихильності до гетьмана Івана Мазепи, заслали до Твері, де він і помер 1718 року. Архієпископа Варлаама Ванатовича з усім кафедральним собором 1730 року було викликано на таємний суд до Москви, позбавлено священства й заслано на довічне ув’язнення до Білозерського монастиря. Через одинадцять років цариця Єлизавета його звільнила, але він відмовився від архієрейського сану й помер у Тихвінському монастирі. Членів собору відпустили, але позбавили посад. Ці репресії були спричинені доносом російського ченця Суханова, який, побувавши в Україні, написав до Синоду, що тутешнє духовенство «исказило старую русскую веру и заразилось проклятой латинщиной», що дітей під час хрещення не занурюють, а поливають, в церквах співають «по нотам римським или итальянским», а митрополит і єпископи носять хрести на митрах.
У російскі єпархії переводили національно свідомих українських священиків. Так тривало до самого 1917 року.
Так вчинили з подільським архієреєм Парфенієм Левицьким, який виголошував проповіді українською мовою й заохочував до цього підлеглих йому священиків; з волинським єпископом Амвросієм Гудком, якого звинуватили в українській пропаганді.
1721 року Петро І для поліційного нагляду за духовенством запровадив інститут інквізиції «Духовнийрегламент». Цариця Катерина II 1763 року відібрала маєтки у російських церков і монастирів. Такий акт вчинено і в Україні, щоправда, пізніше — 1768 року, бо духовенство чинило спротив. Позбавивши духовенство економічної самостійності, уряд міг його заневолити, тримати в послуху. Щодо Української Церкви, то велася лінія на те, щоб вищі посади в ній обсаджувалися великоросами та вихідцями з інших країв.
Москва звела нінащо мистецтво проповіді, яким колись пишалася Українська Церква, спочатку піддаючи проповіді цензурі, а далі й зовсім їх витісняючи. Це відривало Українську Церкву від народу, що й було завданням імперської політики: позбувшись національно свідомого духовного проводиря, народ ставав ще слухнянішим.
«Ради одиночества» церковного неухильно нищилися всі національні окремішності Української Церкви: вилучали богослужбові книги українського друку, замінюючи їх російськими, переінакшували на свій лад обряди (хрещення, вінчання). Підозріло ставилася Москва до української церковної науки, вбачаючи в ній єресь і пресвітеріанство.
1774 року запорозькі церкви забрано з підпорядкування Києво-Межигірському монастиреві й передано до Київської єпархії, а
