В пазурах у двоглавого: Українство під царським гнітом (1654-1917) - Іван Ільєнко

через неї до Синоду. Ніби відчуваючи катастрофу із знищенням Січі, що вже насувалася із сановного Петербургу, межигірські ченці 12 березня 1775 року скаржилися кошовому отаманові: «Не можем собрать мислей, к какому сие следует концу».

Після невдалої визвольної акції І. Мазепи російський уряд конфіскував надані гетьманом Києво-Печерскій лаврі значні суми грошей.

Під час перебування цариці Єлизавети 1744 року в Києві ченці Лаври подали їй чолобитну із скаргами на генерал-губернатора Леонтьева за образи й руйнації, які він чинив, а саме: вирубав монастирські ліси по Дніпру і Десні, захопив ЗО рибних озер, луки, лаврський сад.

У червні 1763 року Білгородський єпископ Іосаф Миткевич у приватному листі писав: «Беда да горе! Вси теперь малороссияне везде в крайнем презрении… Сие по прочете прошу сжечь… А я, рассуждая теперь пребедное отечества состояние, плачу и воздыхаю, Господи помилуй».

Цілковито поглинута Російською Українська Церква втратила своє національне обличчя і змушена була ревно служити самодержавству, освячуючи всі його акції, в тому числі спрямовані проти українського народу та його самобутності.

Осягаючи ті руїни, на яких, уже після краху самодержавства, зводилася Українська Автокефальна Православна Церква, Мирополит Київський і всієї України Василь Липківський в одній із проповідей проголошував: «Ми добре знаємо, що ідеали політики скоро міняються, а ідеали релігії вічні. Який же смисл заміняти вічні ідеали Божі змінливими хитрощами політики? Ми добре знаємо, до чого принизила cебе стара російська церква іменно тим, що вона тісно зв’язала себе з політикою самодержавства».

Не боговгодні мотиви, а саме «хитрощі політики» були покладені в основу поневолення Української Церкви, бо самодержці та їхні прислужники в рясах не хотіли, щоб український (а для них він завжди був тільки «малоросійський») народ вела до Бога, до Істини його рідна церква. Бо рідна церква — це рідне слово, це молитви за Україну, проти її ворогів, це духовне употуження народу — а яким же імперським ненаситцям таке употуження скривдженого, упослідженого ними народу було б не на заваді? Це, врешті, така церква, з амвонів якої до народу були б звернуті проповіді, що дихали б українством і водночас це українство живили б, розпросторювали б його в душах вірних. Бо тільки в церкві, що стоїть на сторожі свого народу, а не слугує його закабаленню, можна почути такі проповіді, з якими звертався до пастви замучений пізніше в нетрях ГУЛАГу найпочесніший о. Василь Липківський: «Мати Божа в уявленні Тараса Шевченка», «Помолимося за тих, що за волю і віру рідного краю життя своє поклали», «Життя св. священо-мученика Макарія в прикладанні до історії Української Церкви», «Доля самарянського народу подібна до долі українського народу», «Рідна мова — шлях до Бога», «Рідна мова в церкві».

Про наслідки духовного поневолення Української Церкви та її дітей Митрополит Василь Литовський мовив у проповіді «Житейське море»: «Любі брати і сестри, українці! До останніх часів тихо було на Нашій Україні. Мертвим спокоєм, майже 300 літ лежало життя наше на поверхні нашого житейського моря під твердою рукою царя самодержця. Але цей спокій, — яку він таїв у собі загибіль, як він калічив наш народ, як він робив його і німим, і глухим, і сліпим, і розслабленим. «Мовчи, держи язик за зубами…», «Не сунь носа», «Ми люди темні» — от звичайні приказки нашої німоти і сліпоти що склалися за цей час. А як багато каліцтва наробив цей спокій святій Церкві?! Він зробив нас глухими, бо заборонив слухати слово Боже рідною мовою, він зробив нас сліпими, бо тримав у темряві і несвідомості, він зробив нас кволими, розслабленими, бо позбавляв всякої можливости рухатися, працювати вільно на користь церкви. Всі ми повинні були, як хворі, лежати коло цього мертвого моря».

ГАЛИЧИНА В ЗАГАРБНИЦЬКИХ ПЛАНАХ РОСІЙСЬКОГО ІМПЕРІАЛІЗМУ ТА УТИСКИ УКРАЇНСТВА ПІД ЧАС її ОКУПАЦІЇ В 1914–1915 РОКАХ

Світова війна і загарбницька політика Росії щодо Галичини. — Шалений погром українства, репресії щодо його носіїв. — Наступ на Уніатську Церкву, національне шкільництво, українську мову, культурні установи. — Засилля великодержавних чиновників «у мундирах і рясах». — Українські діячі під пильнуванням жандармів як «га-лицкие мазепенци». — Москвофіли — п’ята колона царизму, їхні колабораціоністські акції. — Шовіністична пропаганда довкола окупованої Галичини. — Союз визволення України, М. Грушевський та передові російські діячі про окупацію Галичини.

Майбутній цар Микола II, ще будучи цісаревичем, повертався з Відня до Києва через Львів. Споглядаючи крізь вікно купе привабливі краєвиди, він мовив до графа Лобанова-Ростовського: «Вот еще не собранний русский край». Тому, коли вибухнула перша світова війна, Росія, реалізовуючи такі імперські зазіхання, ставила собі за мету загарбати Галичину, Буковину й Закарпаття. Розчленивши Австро-Угорщину, вона, по-перше, хотіла «собрать русский край», по-друге, раз і назавжди покінчити з ненависним їй «мазепинством» — знищити вогнище невитолоченого національного життя, яке там мали українці, і, завдяки якому, підтримували визвольні змагання своїх, поневолених царизмом братів. По-третє, через цю завойовану браму Росія, невідступно втілюючи ідею III Риму, прагнула опанувати Дарданели і Константинополь.

Взявши за теоретичну основу для своєї платформи вчення про триєдину Русь, москвофіли, ця по суті п’ята колона царизму в Галичині, яка весь свій колабораціонізм, прислужництво завойовникам, зраду інтересам свого народу ганебно явила у дні війни, вважали росіян, українців і білорусів одним народом, українську мову — жаргоном, а російську — літературною для «триединой Руси». Ця агентура великодержавницького шовінізму ратувала за запровадження викладання в школах російською мовою, за російщення галицьких українців. Вони запрошували вчителів з Росії, посилали туди студентів. У газетах «Галичанин», «Прикарпатская Русь» постійно передруковували матеріали з шовіністичних газет «Новое время», «Московские ведомости», «Россия», «Киевлянин» та ін. Журнал «Националист», що виходив у Львові, ставив своїм завданням «воспитаниерусской (тобто галицької — авт.) молодежи в духе истиннихрусских начал». Які то були «начала», свідчить бодай спаплюження на його сторінках нашого національного генія: «Шевченко можно сравнить разве с разъяренним животним, устранявшим с пути без разбора все, что попадает под его руки».

Тож і не дивно, що ці самощи забороняли продавати у книгарнях твори Тараса Шевченка та Івана Франка.

Проте в офіційних заявах справжні цілі окупації маскувалися, навпаки, видавалися за визвольну місію. Так, у відозві Верховного Головнокомандуючого, великого князя генерал-ад’ютанта Миколи Миколайовича, розпублікованій