Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

можна було тоді виплекати найкращих загартованих вояків, що могли б стати міцним фундаментом будучої армії".[7] Можливо, що в поширенні такого настрою в Корпусі допомогли зусилля командування привести частину до доброго зовнішнього вигляду. Як відомо, фактично не було встановлено одностайного форменого одягу, ні відзнак для козаків і старшин. Справу ускладнював наказ військового міністерства від грудня 1917 року, яким скасовувались ранги і відзнаки, прагнучи перевести армію в стан міліції.[*] Отаман Натієв призначив спеціальну комісію, яка розглянула кілька проектів і вирішила відзначати ранги на петлицях коміра, а посаду — вузлами на рукаві: у старшин — золотим поз/ментом, у козаків — синім сукном. Форма мала бути захисного кольору на англійський зразок' Кашкет також на англійський зразок — із значком, на якому був намальований архістратиг Михаїл. Для взуття — чоботи, черевики з обмотками. Командування Корпусу докладало всіх зусиль, щоб його частини були оснащені потрібним обладнанням. "В Харкові мобілізовано кравців і шевців та зусиллям корпусної інтендатури виекіпіровано деякі частини, а головно 2-й Запорозький полк".[8] Ці заходи мали практичну сторону, бо незабаром у місті відбувся військовий парад харківської залоги, на якому, крім німецьких частин, виступив у повному складі 2-й Запорозький полк. Парад мав певні наслідки. З одного боку, він спонукав багатьох старшин і козаків вступити в ряди української армії, а з другого — населення міста, незважаючи на його погляди на українську державність і її прояв — українську збройну силу, мало нагоду переконатися, що та сила дійсна, здисциплінована, і що з нею треба рахуватися.

Якщо командування Корпусу намагалося злити його складові частини в ефективну бойову одиницю, то уряд також був зацікавлений його розвитком. 9 квітня до Харкова прибув представник міністерства військових справ, щоб ознайомитися з настроями Запорожців, їх політичними поглядами І роботою комісара Павла Макаренка при війську. В промові до старшин штабу Корпусу він підкреслив, що військо мусить бути демократичним, виявляти у своїй загальній масі ті самі бажання і такі самі стремління, які має уряд. Він зазначив, що уряд не буде терпіти жодної реакційної і антидержавної думки серед війська і знайде засоби, щоб її знищити.[9 *] Підполковник Болбочан, "бажаючи затерти сумне і прикре враження з промови на старшин, — зазначає Б. Монкевич, — у своїй відповіді підкреслив, що військо мусить бути аполітичне і що всякі заходи ввести до війська політику і партійність будуть у самій своїй основі викорінені. Просив передати урядові гаряче бажання Запорожців, щоб він зайнявся організацією міцної армії на загальновійськових підвалинах і тим поклав головну основу для нашої правової держави",[10] Хоч представник військового міністерства погодився телеграфом передати урядові прохання Болбочана, однак, невідомо, чи він це виконав.

На другий день представник військового міністерства передав таємний наказ міністра військових справ полковника Олександра Жуковського, що його привіз спеціальний кур'єр з Києва, згідно з яким отаман Натієв мав виділити з Запорозького Корпусу під командою підполковника Болбочана "окрему групу усіх І родів зброї на правах дивізії з окремим завданням".[11][11а *] Група мала вирушити на Крим по лінії Харків — Лозова — Олександрівськ — Перекоп — Севастополь, їй доручалось завдання випередити німецьке військо, що просувалося в тому ж напрямку, знищити більшовицькі частини, що прикривали підступи до Кримського півострова, і захопити Севастополь. Остаточною ціллю походу було захоплення Чорноморського флоту, який стояв тоді в Севастопольській затоці, як також величезне майно в кримських портах.[**] Завдання мало бути виконане без відома німецького командування. Другій групі Корпусу наказувалося вирушити в напрямку Лозова — Слов'янськ, щоб звільнити від більшовиків Донецький басейн, що мав "для нашої держави колосальне значення. Ціла промисловість, індустрія й залізниці в усіх звільнених просторах України були унерухомлені через брак вугілля. Тому цей напрямок операцій був не менш важний, як і кримський".[12]

Завдання підполковника Болбочана, поминаючи військові труднощі, ускладнювалося політикою українського уряду. На мирних переговорах в Бресті українська делегація ні разу не піднесла питання приналежності Криму до української території і також не висунула претензій на Чорноморський флот. Очевидно, німці мали свої плани відносно Криму і флоту," тому таємні заходи українського уряду, як можна було припускати, викликали б випробування утилітарного українсько-німецького військового союзу. Наказ міністра військових справ ставив групу Болбочана у незавидне становище. З одного боку, група мусіла намагатися виконати наказ своєї влади, з другого — справитися не тільки з невідомими силами більшовиків, але лишала в своєму тилу переважаючу силу німецької армії, що мала спроможність поставити українську частину між німецьким молотом і більшовицьким ковадлом. Можна зробити висновок, що український уряд вирішив виправити свою помилку на мирних переговорах не шляхом дипломатії, а доконаним фактом. Такий підхід натякав на загострення відносин з німцями в майбутньому.

До складу Кримської Групи було призначено 2-й Запорозький піший полк, 1-й кінний полк ім. кошового Костя Гордієнка, інженерний курінь, автоброневий дивізіон з 10 панцерними машинами, три легкі й одну важку батарею, кінно-гірський дивізіон Алмазова і два бронепотяги. До Групи було також включено харківський партизанський відділ полковника Люб'яницького і відділ самокатників.