Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера

недалеко Барвінкова. Збірні сотні б. Гвардійського корпусу під керуванням Качелена і комуністки Марії Темзен тримаються недалеко Константинової і Білолицької. Частини мають бути готовими до руху — 4 квітня 1918 р., о год. 3-ій ранку.

Харківська група, К-р. пполк. П. Болбочан:

а) Три курені 2-го Запорозького полку. Один у резерві.

б) Дві важкі батареї і дві кулеметні сотні, одна кінсотня, один бронепотяг. Решта резерва.

в) Всім військам вантаження станція Полтава 4 квітня. Напрямок: Харжі.

г) Я буду при Харківській групі. Ранених відправляти до Полтави. Перев'язочний пункт при потязі, Мої заступники: Сікевич і Болбочан.

Отаман Натіев.

Начштабу генштабу сотник Вержбицький.

Старшйй ад'юдант сотник Шпилинський.

Слов'янська група, К-р полк. Сікевич:

а) 1-ий Запорозький ім. гетьм. Дорошенка полк — 3 курені. Загродський.

б) 4-й Запорозький ім. гетьм. Хмельницького полк — 2 курені. Шаповал. — в) 3-ий Гайдамацький полк — 3 курені — сотник Савелів. Дві батареї легкої, одна важкої — сотник Одинець. Панцерний потяг і броневик — полк. Болотов. Інженерна сотня — сот. Андрієвський і Білінський Р. Кінна сотня — сот. Ляхович. Ранених відправляти у Полтаву. Вантаження — станція Полтава. Маршрут: Костянтиноград — Лозова — Слов'янськ. Решта — резерва, В авангарді — Запорозький ім, кошового К. Гордієнка кінний полк — пполк, Петров.

Натієв".[39а]

Отримавши наказ, Запорожці пішли на Харків, де вже 5 березня 1918 року було встановлено воєнний стан.[29а] Більшовики намагалися загородити їм шлях під Люботином і тим самим дати можливість вивести якнайбільше майна до Самари. Кількаденні, "особливо жорстокі і криваві" бої в цьому районі закінчилися перемогою Запорожців[39в]. Українцям дісталася значна здобич: 7 броневиків, гармати, аероплани, радіостанції і багато ешелонів з військовим устаткуванням.[40][41] "Біля водокачки було знайдено багато трупів розстріляних большовиками, багато навантажених у вагони коней було большевиками порізано".[42] У боях коло села Коротич загинуло 105 червоногвардійців.[43] Ці червоногвардійці, очевидно, були з дивізії "червоноштанців", про яких український громадський діяч і журналіст Вячеслав Давиденко писав: "Історія цієї назви така. Більшовицька команда захопила в Харкові цейхгавзсклад військового майна, в якому ще за царських часів лежали гусарські уніформи. Дивізію одягнено в ті блискучі уніформи, І бслбочанівці в бою під Коротичем брали на "мушку" червоні гусарські штани. Більшовики в паніці тікали, скидаючи з себе оте "прокляте царське насліддя".[44]

Бойові операції українських збройних сил, хоч і з допомогою німецьких частин, безперечно, були найкращими сторінками в історії українського війська. Ці моменти відзначалися не тільки перемогою української зброї, але й ефективним командним складом, досконалою організаційною структурою. На відповідальних постах переважно стояли висококваліфіковані старшини з належною військовою освітою і бойовим досвідом. Військо виявляло найвищий рівень дисциплінованості, а населення, вперше за триста років, мало своїх охоронців. Не даремно ж до цього війська горнулися добровольці, особливо молодь. Такий стан панував і в Запорозькій дивізії.

Генерал Натієв, який змушений присвятити Майже всю свою увагу організаційним й адміністративним справам, фактично передав командування дивізією в руки підполковника Петра Болбочана.

Бойові операції Запорозького корпусу

Частини Запорозької дивізії вступили до Харкова 6 квітня 1918 року.[*] Прибуття українського війська викликало радість серед українського населення міста, що вже мало нагоду з досвіду переконатися про "блага" влади пролетаріату, і майже ворожу реакцію серед чужинців-мешканців міста, які завжди негативно ставилися до української державності і вважали, що реакційне чи шовіністичне військо принесе загибель здобуткам революції.[1]

У процесі встановлення контролю в Харківській губернії, за попередньою згодою генерала Натієва, Болбочан призначив полковника Олександра Шаповала військовим комендантом Харкова, а його полк — залогою міста. З огляду на те, що на той час не було відповідної особи, яка б перебрала цивільну владу в губернії, полковник Шаповал також виконував обов'язки губерніального комісара. Справа представника української цивільної влади в Харкові стала причиною тертя між київським урядом і місцевими військовими чинами.

Політичні кола Києва не звертали належної уваги на закріплення державної влади на провінціях і не вважали за потрібне висилати туди кваліфікованих людей. З наступаючими Запорожцями подорожував Павло Макаренко, соціал-самостій- ник. Хоч він і виявив охоту зайняти цей важливий пост і таку кандидатуру підтримала його партія, Макаренко, як твердить учасник подій, виявився негідним іменуватися представником української держави, і Натієв відмовився погодитись на це призначення. У Харкові виявилося, що Макаренко не мав жодної кваліфікації і був звичайним фельдшером. Макаренко залишився комісаром при війську, одначе командування усунуло його "від усякої праці в частинах. У Київ