Засуджений до розстрілу - Ярослав Штендера
Надзвичайно важкі бої відбулися за станцію Ромодан. Тут більшовики "переважали українців числом майже вдвічі, а силою вогню в чотири рази. В центрі вели москалі наступ під прикриттям шести добрих панцерних поїздів. Вночі, першого дня боїв, до москалів підійшло підкріплення (8000 вояків, 7 панцерних поїздів і 8 панцерників). Нашим центром керував полковник Болбочан. Після 4-денного бою перемогли наші війська, а на п'ятий день Болбочан здобув Ромодан. Німці офіційно поздоровили Болбочана з блискучою перемогою. У повідомленнях про ці бої преса більшовиків писала про "сильний відділ запорозьких військ під командуванням реакціонера, старорежимного генерала Болбочана… небезпечного противника" і була оповіщена нагорода за доставления його "живого чи мертвого" — 50000 рублів".[376 *] Тут можна додати, що в останній день у боях взяла участь також німецька артилерія. Тим часом українське командування, що ще в Гребінці вирішило перейти в наступ без допомоги німців, після дводенних бойових операцій, 16 березня, зайняло Лубни. До цієї перемоги спричинився Гордієнківський кінний полк під командою полковника В. Петрова, "який разом з кінногірською батареєю зробив глибокий обхід справа й зайняв місто несподівано для ворога. Захоплення Лубен було настільки швидким, що більшовики не встигли, за своєю звичкою, підірвати станцію і міст через Сулу. Зіпсували тільки стрілки і спалили рухомий залізничний состав".[38 *] Коли було повідомлено німців, що Лубни перейшли до рук українців, вони не хотіли повірити у це. "Довелося вислати до них поїзд, і щойно тоді німці дали батальйон піхоти і два панцерники.
Тим часом українське командування опрацювало дальший план наступу в напрямку Полтави. В авангарді наступу, залізничним шляхом, мав просуватися 2-й Запорозький полк, за ним — його резерв, Богданівський курінь 1-го Запорозького полку, а позаду — резерв дивізій, решта 1-го Запорозького полку. Гордієнківський полк одержав завдання просуватися в паралельному напрямку по лінії Хорол — Білоцерківка — Решетилівка і тоді повернутися на північ, щоб перетяти залізничний шлях на Полтаву.
Наступ почався 17 березня. Піші частини підійшли до станції Солоницька, що перебувала в руках ворога, і артилерія Запорожців відкрила вогонь. Бронепотяги більшовиків, використовуючи темряву, підходили до річки Сули, обстрілювали Лубни, станцію, де стояли ешелони Запорожців. Під час свого наступу Запорожці отримали відремонтований бронепотяг, а 2-й Запорозький полк рішучим наступом зайняв село Березополь і фланговим ударом зайняв станцію Солоницьку. Протягом дня ворожа піхота з броневиками провадила контрнаступ на позиції Запорожців, їм на допомогу під'їжджали бронепотяги і своїм вогнем завдавали великих втрат. Щойно після того, як артилерія Запорожців, що стояла на правому березі Сули, підбила один бронепотяг і його захопила піхота, ворог припинив наступ, і Запорожці втримали свої позиції. Вночі на Солоницьку прибув підполковник Болбочан.[38а * **]
Таким чином, зліквідувавши важливі опірні пункти більшовиків, Запорожці відкрили собі шлях на Полтаву, і 30 березня в місто вступив Гордієнківський полк. На другий день до Полтави прибула німецька кінна дивізія під командою генерала фон дер Гольца, що наступала з заходу від Кременчука.
Успішні бойові операції українських і німецьких сил не завжди кінчалися гармонійно. Під час цієї та інших операцій союзників в їхні руки "переходили склади, повні всякого військового майна. Від більшовиків також відбивалися численні залізничні валки, навантажені всяким майном, пограбованим більшовиками у населення і забраним з військових складів. Ця військова здобич вічно була причиною сварки з німецьким командуванням, яке по договору з Урядом Центральної Ради мало право на більшу частину військових запасів",[39] Одначе, з розвитком дальших бойових дій, відносини між союзниками поліпшувалися. Перебування Запорожців у Полтаві було коротким, свідченням тому — цей документ.
"3-го квітня 1918 р. Година 06 ранку, м. Полтава.
Легенда: Московські червоні війська під керуванням Ю. Коцюбинського відходять на Харків — Курськ. Кавказька група їхніх військ під керуванням Єгорова і Лазарева поспішають захопити частину вугільного кряжу близько Микитівки, Дебальцево і там злучитися з комуністичними робітничими загонами Донецького району. Головна позиція їх
