Теорія неймовірності - Максим Іванович Дідрук
По-третє, холод. Він також не такий страшний. Марс розташовується на 50 мільйонів кілометрів далі від Сонця порівняно із Землею, і тому на ньому дуже холодно. Влітку в низинах неподалік екватора повітря прогрівається до +20 °C, зате вночі температура падає до -50 °C. Узимку ж мороз іноді сягає -125 °C. Ось тільки атмосфера планети дуже розріджена, а відтак майже унеможливлює втрату теплоти через конвекцію, тобто шляхом перемішування теплих і холодних шарів. Густина марсіанського повітря така низька, що воно заледве відбирає енергію з поверхні, яку омиває. Втрата тепла на Марсі спричинена переважно випромінюванням, а з цим термоізоляція в скафандрах легко впорається. Американський аерокосмічний інженер Роберт Зубрін у книзі «Курс на Марс» пише, що в розпал марсіанського літа колоніст у костюмі із сякою-такою ізоляцією потребуватиме не обігрівання, а охолодження, навіть якщо температура повітря буде нижчою від нуля за Цельсієм. Інакше кажучи, ясного дня на низьких широтах астронавт, який активно працює, матиме значно більші шанси заробити тепловий удар, аніж померти від переохолодження.
Хай як дивно це не звучить, але саме так і є. Адмірал Вільям Макрейвен у книзі «Морські історії. Моє життя у спецопераціях» описує гідрокостюми з товщиною стінки 2,5 см, призначені для тривалого перебування в холодній воді. «Морського котика», який одягнув такий костюм, але з певних причин не вирушає на завдання, треба постійно обливати крижаною водою, інакше він знепритомніє від надміру тепла власного тіла. Щось подібне відбуватиметься на Марсі. Тепло відводиться повільно, а тому вихід із ладу системи обігрівання скафандра не буде загрозливою ситуацією. Навіть зимової ночі колоніст протримається щонайменше дві години, перш ніж серйозно постраждає від гіпотермії. Це можна порівняти з довгою прогулянкою в самій лише футболці за температури близької до нуля на Землі. Приємного мало, і зрештою організм усе ж замерзне, проте це станеться не відразу. Тож навряд чи багато людей гинутиме на Марсі від холоду.
Пухнастий тиранозавр
Загалом «Парк Юрського періоду» — добротне науково-фантастичне кіно. Науковим консультантом стрічки став відомий палеонтолог Джек Горнер. І якщо не брати до уваги кількох перебільшень, без яких не обходиться жодна хороша художня історія, фільм доволі точно зображує… ось тільки не динозаврів, а те, що люди знали про динозаврів на момент знімання. Тобто на початок дев’яностих років минулого століття. І в цьому проблема. Бо відтоді ми дізналися чимало нового.
Скажімо, сьогодні вчені погоджуються, що більшість динозаврів мали пір’я. Два близькі родичі Ті-рекса — хижі тероподи ютираннус і ділун — однозначно були пернатими. Палеонтологи знайшли сліди пуху на їхніх скам’янілих рештках. І це слугує підставою для припущення, що й тиранозавр мав пір’я. Тобто ззовні він більше нагадував божевільний гібрид крокодила та курчати, а не роздуту на стероїдах ящірку.
Іще один нюанс. У «Паркові Юрського періоду» є сцена, де тиранозавр женеться за джипом, який мчить на повній швидкості. Це відверте перебільшення. Реальний Ті-рекс відстав би задовго до того, як водій перемкнувся на третю передачу. Це не означає, що тиранозавр був незграбним вайлом. Він був рухливим і енергійним, довжелезний хвіст ідеально зрівноважував масивну голову, просто… він був збіса великий.
Щоб зрозуміти, яку швидкість розвивав Ті-рекс, професор Королівського ветеринарного коледжу в Лондоні Джон Гатчинсон за допомогою томографа та лазерного сканування створив тривимірну модель його скелета. Потім, використовуючи знання про сучасних тварин, учений наростив плоть — м’язи й інші тканини — і визначив, як швидко тварина була здатна пересуватися рівною поверхнею без перешкод. Виявилося, що максимальна швидкість тиранозавра не перевищувала 40 кілометрів на годину. Для того щоб наздогнати автомобіль, Ті-рексу знадобилися б немислимо великі м’язи задніх ніг. Гатчинсон порахував, що стегна мали би становити понад 85 % від загальної маси тіла. Що, вочевидь, неможливо. Висновок: справжній, а не кіношний тиранозавр був надто громіздкий, щоби бігати швидко.
Але й це ще не все. Габарити накладали ще одне обмеження: Ті-рекс не міг стрімко розвертатися. На спробі повернути на швидкості він ризикував перекинутися, як позашляховик, що надто різко входить у поворот.
І тут виникає цікава дилема. Вага дорослого тиранозавра сягала семи тонн, водночас яйце, з якого він вилуплювався, було завбільшки з баскетбольний м’яч. Тобто Ті-рекс, коли з’являвся на світ, був завбільшки з голуба.
Раніше вчені вважали, що тиранозавр набував колосальних розмірів завдяки тому, що розташовувався на вершині харчового ланцюга, не мав природних ворогів і жив довго. Проте обстеження зрізів кісток дало підстави стверджувати, що рекси рідко доживали до тридцяти років. А це вказує на те, що рости вони мусили надзвичайно інтенсивно. Палеонтолог Грег Еріксон з Університету штату Флорида обчислив, що в підлітковому віці вони мали набирати по 760 кілограмів на рік. А це понад два кілограми на день! Рекси повинні були споживати просто неймовірну кількість м’яса щодня, а отже постійно полювати. Тому виникає запитання: якщо тиранозавр був порівняно повільним і неповоротким, то як він прогодовував себе?
Відповідь: завдяки легеням. У тиранозавра були суперефективні легені. Вони працювали зовсім не так, як, наприклад, працюють легені людини, що всмоктують кисень лише на вдиху, а на видиху викидають вуглекислий газ. Велетенські легені Ті-рекса вбирали кисень і на вдиху, й на видиху, як легені сучасних птахів. Частину повітря Ті-рекс пропускав крізь легені, а частину запасав у спеціальних повітряних мішечках. Там повітря затримувалося й виривалося назовні з видихом, доправляючи кисень до клітин навіть під час видалення вуглекислоти. Цей механізм, зокрема, дозволяє сучасним птахам літати в розрідженому повітрі.
А звідки ми знаємо, що в Ті-рекса були такі легені? Особливо зважаючи, що рештки тиранозаврових нутрощів не збереглися. Річ у тім, що така система залишає відбитки на кістках. Мішечки, у яких опиняється повітря на вдиху, не тільки втиснуті між органами грудної клітки, а й проникають усередину кісток. І саме такі порожнисті камери палеонтологи знайшли в кістках тиранозавра.
Тож будова легень давала змогу Ті-рексові накопичувати чималу енергію для короткого, проте стрімкого ривка. І це пояснює, як саме він полював: не переслідував здобич, а радше кидався на неї із засідки.
