Теорія неймовірності - Максим Іванович Дідрук

Трохи менш радикальні апологети тераформування радять закидати Марс астероїдами. Знову ж таки: немає даних, що виділеної під час зіткнення енергії вистачить, щоб розтопити належну для розігрівання планети кількість вуглекислого газу. Але навіть якби цієї енергії вистачило, у який спосіб ми доправлятимемо астероїди до Марса? Йдеться про сотні, якщо не тисячі багатотонних брил. І це ще не найбільша проблема. Навіть якби запаси двоокису вуглецю на Марсі виявилися достатніми й людство знайшло якийсь варіант їх розтопити, це нічого не дасть. Марс схожий на Землю, та все ж він — не Земля. І перш ніж фантазувати про тераформування, треба зрозуміти, яка причина того, що Марс на сьогодні є безживною пусткою.

Річ у тім, що Марс дрібніший. Він охолонув швидше, конвективні потоки в його ядрі сповільнилися, а то й узагалі зупинилися, внаслідок чого зникло магнітне поле, яке захищало атмосферу. Це сталося щонайменше три мільярди років тому, і відтоді сонячний вітер безперешкодно видував атоми марсіанської атмосфери в космос. По 180 грамів щосекунди. П’ять тисяч тонн щороку. Тиск на планеті неухильно падав, температура знижувалася, вуглекислий газ вимерзав й адсорбувався ґрунтом, що зумовлювало ще швидше падіння тиску. І зрештою Марс перетворився на суворий світ, набагато холодніший за Антарктиду, сухий як кістка й із дратівливо одноманітними пейзажами.

А тепер поміркуйте, що трапиться, якщо ми скинемо на Марс кількасот астероїдів чи ядерних бомб. Так, нам удасться розтопити трохи вуглекислоти, температура незначно зросте, проте зовнішні умови не зміняться, і за кілька років усе повернеться до попереднього стану. Газ знову замерзне. Наївно припускати, що один раз струснувши планету, ми виведемо її зі стану рівноваги, в якому вона перебувала останні три мільярди років. Це наче кулька на дні півсферичної посудини.

Ми можемо штовхнути її, і вона якийсь час перекочуватиметься зі стінки на стінку. Але зрештою кулька зупиниться. Нерухомо застигне на дні, в тій самій точці, де була до того, як її потривожили.

Як щодо інших ідей? Зубрін обстоює ідею будувати на Марсі заводи, які продукуватимуть надпотужні фторовмісні парникові гази. Наприклад, гексафторид сірки, парниковий ефект від якого у двадцять три тисячі разів потужніший за CO2. Ідея насправді ще божевільніша за ядерне бомбардування. Сім мільярдів людей на планеті Земля щороку виробляють товарів і послуг на понад 100 трильйонів доларів, але розігрівають планету лише на трохи більше ніж два градуси за століття. Середня температура Марса -63 °C. Уявіть, скільки заводів із виробництва гексафториду доведеться побудувати, щоби підняти її хоча б до нуля. Доведеться розгорнути на Марсі діяльність, що за продуктивністю в кілька разів переважатиме всю світову економіку на Землі, без ніяких від неї прибутків. Це божевілля. Така ідея не годиться навіть для фантастичного роману.

Іще одна пропозиція — розмістити на навколомарсіанській орбіті дзеркала з металізованої плівки, які спрямують на поверхню додаткові потоки сонячного світла. Теоретично це може розігріти Марс, але знову ж таки виникає купа практичних запитань. Як виготовляти ці дзеркала? Як перевезти їх на Марс? Як утримувати на орбіті? Уберегти від мікрометеороїдів? Це проєкт немислимої складності, й важко уявити, яких ресурсів він потребуватиме на втілення. Ну й цілком можливо, що до того моменту, як людство дістанеться Марса, нам доведеться шикувати дзеркала довкола Землі… щоб відбивати сонячні промені. Бо на той час це може стати єдиним способом охолодити нашу планету.

Колонізація Марса

У мережі можна знайти чимало оптимістичних матеріалів з обіцянками, що люди висадяться на Червоній планеті до кінця теперішнього десятиліття. Це не так. Землю від Марса відділяє порожнеча завбільшки з тисячі океанів, і подорож крізь неї буде найризикованішою авантюрою з усіх, у які колись встрявало людство. З іншого боку, трапляються й надміру похмурі прогнози, які заперечують саму можливість того, що людина здатна хоч скількись часу пробути на Марсі без незворотної шкоди здоров’ю. Останнє також не відповідає дійсності. Марс не є аж таким негостинним, як його часто зображують. І нижче наведено кілька тому причин.

По-перше, нефахівці схильні гіперболізувати токсичність марсіанського ґрунту. Реголіт на Марсі загалом придатний для вирощування земних рослин, одначе космічний зонд «Фенікс», який опустився на Марс у травні 2008-го, виявив у ґрунті значну концентрацію солей перхлоратної кислоти, по-простому перхлоратів, що отруйні для всього живого. Перхлорати виявляють кепську властивість накопичуватися в щитоподібній залозі людини та зупиняти метаболізм. Це начебто ставить під сумнів перспективу вирощування в марсіанському ґрунті земних рослин. Перхлорати справді шкідливі, але… десь так само, як цигарки. Когось вони можуть убити, а хтось усе життя споживатиме вирощену в перхлоратному ґрунті картоплю й помре від не пов’язаних із перхлоратами причин. Важливо також розуміти, що перхлоратів легко позбутися. Вони добре розчиняються у воді, тож їх вдасться просто вимити з реголіту. А ще можна вирощувати рослини гідропонно, тобто без ґрунту, в спеціальних живильних розчинах. Відтак перхлорати — зовсім не перешкода для колонізації.

Значно складнішою проблемою буде відсутність добрив. Рослини не ростуть без азоту, а на Марсі не знайти гною, торфу, тирси чи компосту — нічого з того, що містить азотні сполуки й що застосовують для покращення родючості ґрунтів на Землі. Вчені передбачають, що колоністи використовуватимуть генетично модифіковані сорти рослин, які вбиратимуть азот з оранжерейного повітря, або ж додаватимуть у ґрунт спеціально виведені бактерії, які виділятимуть азотні сполуки як побічний продукт життєдіяльності. Якщо ж ніщо із цього не спрацює, доведеться везти перегній із Землі. І це не жарт. Цілком імовірно, що для успішної колонізації Червоної планети ми регулярно постачатимемо туди тонни гною із Землі.

По-друге, шкода від космічного випромінювання на поверхні Марса також є переоціненою. Космічні промені справді дуже небезпечні. Це найстрашніша із загроз на шляху до Марса. За найгіршого сценарію вони можуть призвести до втрати дієздатності або й узагалі прикінчити астронавтів на момент прибуття до планети. Але це лише під час подорожі, а на поверхні Марса все не так страшно.

Так, Марс позбавлений магнітного поля — невидимого щита, який захищає все живе на Землі від високоенергетичних часточок, що прилітають із глибокого космосу. Але Марс сам собою є щитом. Космічні промені надходять рівномірно з усіх точок небесної сфери, і тіло планети відсікає рівно їх половину. А це вже неабищо. Крім того, атмосфера Марса, хай яка розріджена, слугує непоганим захистом. Якщо колоністи облаштують базовий табір у якійсь із Сімудських долин посеред рівнини Хриса чи в западині Еллада в південній