Небратнi - Максим Іванович Кідрук

Макс Кідрук

Небратнi

Точка зору видавництва може не збігатися з точкою зору автора

Небратні, недружні… вороги?

Росіянам дуже хочеться бути одним народом зі своїми сусідами. Але бажання це настільки маніакальне, що мимоволі справляє враження синдрому недуги. Ментальної хвороби, яка розмиває межі реальності, а правду розфокусовує настільки, що та стає брехнею. Українці, білоруси, росіяни — один народ, як полюбляє заявляти лисуватий і коротенький, мов патик для підв’язування помідорів, псевдостратег із Кремля. Тільки чомусь у цього єдиного народу все може бути лише російським: і мова, і культура, і погляд на історію, і православ’я, і пантеон героїв.

Таким чином, формула «один народ» не робить нас взаємно багатшими, урізноманітнюючи культуру й додаючи національних особливостей, а навпаки — стриже всіх під росіян. Століттями в ім’я єдності трьох східнослов’янських народів убивали інтелігенцію, забороняли мову, нищили самостійність і русифікували. Це почасти давало результати, поки цій ідеї опиралися лише десятки, сотні чи тисячі українців, але збій стався, коли вся багатомільйонна Україна чітко сказала: ми не хочемо більше бути «русскім міром».

Макс Кідрук точно зауважив рису, що відрізняє російський погляд на світ від українського. Це — нетерпимість. Українець нормально ставиться до того, що хтось говорить російською, що існує російська держава, що в неї є свої інтереси, влада, звичаї й національні герої. Натомість росіянин відмовляє нам у праві на існування: української мови немає й ніколи не було, держава наша теж «недодержава», нам заборонено самостійно визначати напрямок свого цивілізаційного розвитку, столиці в нас також немає, оскільки «Кієв — русскій ґорад», а Мазепа вкупі з усім українським народом — зрадники, бо виборювали собі свободу.

Для росіян ми — веселі хохли, фольклорні персонажі, яких треба бити по руках і ногах за кожен не санкціонований кремлівським дресирувальником крок. То про яку дружбу й єдність може йтися? Навіть забуваючи про всі економічні показники, про тотальну непривабливість Росії як держави, з такими сусідами просто неприємно перебувати на одному гектарі. Тим паче будувати спільне майбутнє, де виторгувані за газ мільярди йдуть не на підтримку свого народу, а на війни в Сирії, Афганістані чи якомусь черговому Донбасі. От і розійшлися.

Майже двісті років тому французький маркіз де Кюстин вирішив побачити Росію. Дорогою зупинився в Любеку, де власник готелю всіляко відраджував туриста від дальшої поїздки. Мовляв, це темна країна, де щастя й оптимізм неможливі в принципі. Проте послуговуватися яскравими образами — це одне, а пунктуально й послідовно наводити аргументи — геть інше.

«Небратні» Макса Кідрука — це скрупульозна енциклопедія вікового протистояння між Україною й Росією, щедро присмачена авторськими спогадами та прикладами з особистого життя. Цю книжку вже перекладено польською. Думаю, не забаряться переклади й іншими мовами, адже систематизована й правдива інформація багатьом відкриє очі на сутність конфлікту, що розпочався не на Майдані 2013 року, а щонайменше за кілька століть до цього. Зрештою, коли в Києві вже їли виделками, на місці Москви тванилися болота й кумкали жаби. Тож якщо хтось когось і може вважати братами, то тільки нашими меншими.

Андрій Любка

*

Перед тим як почати, я довго міркував, якою має бути книга. У сенсі — писати мені від третьої чи від першої особи.

Більшість історичних праць написано від третьої особи підкреслено сухим, стримано офіційним стилем, мета чого — продемонструвати максимальну об’єктивність, нейтральність і незаангажованість автора. Втім, книга, яку ви тримаєте в руках, далека від історичної об’єктивності. І річ навіть не в тім, що я не є професійним істориком. Річ у тім, що від часу подій, про які я пишу, сплинуло зовсім мало часу — недостатньо для того, щоб повною мірою осягнути глибинну сутність політичних процесів, що призвели до лобового зіткнення України та Росії; абсолютно недостатньо, щоб виявити справжні, часто приховані мотиви персоналій, які визначали та визначають долю моєї країни у ХХІ столітті: президентів Ющенка, Януковича, Порошенка, правителя Російської Федерації Путіна, олігархів Медведчука, Ахметова, Коломойського й інших. Ця книга — публіцистична, а публіцисти, як відомо, не гребують фільтруванням усього, про що пишуть, крізь призму власного «я».

Обдумуючи те, про що писатиму, я несподівано збагнув, що чимала кількість епізодів, які запланував увести в книгу, так чи так стосується мене самого. Я зображуватиму події, які бачив на власні очі, розповідатиму історії з життя моїх друзів, знайомих і родичів, декотрі з яких раптом опинилися «по той бік фронту» — в анексованому Криму чи у відтепер ворожій Росії. Живі люди, невигадані ситуації, реальні діалоги — це те, без чого моя книга вийшла б менш яскравою, і те, що описати та переповісти від третьої особи напрочуд важко. Я взагалі сумніваюсь, чи можна написати книгу від «безтілесної» третьої особи в тому разі, коли розповідаєш про події, за якими не просто мовчки спостерігав, а в яких брав активну участь.

Водночас, навіть узявшись писати від першої особи, я намагався зробити цю книгу виваженою та за можливості неупередженою. Усюди, де це можливо, спірні питання підтверджуватиму доказами, які читач зможе легко перевірити, наводитиму цитати осіб, максимально близьких до описуваних подій. Там, де доказів немає, або там, де їх затерло навалою російської пропаганди, я вдаватимусь до логіки. Це лише на перший погляд здається недієвим. Нещодавно прочитав книгу «Псевдонаука» доктора Джонатана Сміта, професора психології в Університеті Рузвельта в Чикаго, у якій увесь розділ присвячено так званому «інструментарію тверезомислячого критика» — набору логічних правил і засобів, що дають змогу відрізнити правду від брехні, істину від вигадки на ґрунті лише умовиводів. Доктор Сміт аргументовано доводить, що деякі, бодай і ретельно продумані, твердження є хибними за визначенням, оскільки вибудувані на прихованій логічній суперечності. Наприклад, більшість офіційних повідомлень російського Міністерства закордонних справ про порушення прав людини в Україні, опублікована протягом 2013–2014 років, тобто в час найбільш активного протистояння на Майдані, якраз такі — неправдиві, бо алогічні, бо, попри видимість змістовного наповнення, логічно суперечать самі собі.

Урешті-решт — підкреслю ще раз — я не претендую на взірцеву об’єктивність і встановлення істини в останній інстанції. Я викладаю власний погляд на події, що стрясають мою країну протягом останніх місяців, а також на причини цих подій. Я лише сподіваюся викликати у вас інтерес до України, по-справжньому зацікавити, тим самим підштовхнувши до подальшого самостійного пошуку інформації