Теорія неймовірності - Максим Іванович Дідрук

різнилися. Бурхливий розвиток, яким славилася галузь у першій половині XX століття, урвався. Якщо не брати до уваги цифрові дисплеї в кабіні, сучасні «Боїнги» й «Ейрбаси» мало чим відмінні від комерційних лайнерів початку реактивної ери. Причина та сама, що й у випадку з мікросхемами: покращувати далі нічого. Ми просто не можемо зробити літаки ще кращими, ніж вони є сьогодні, а проєктування й експлуатація нових надзвукових лайнерів економічно невигідна.

І це стосується не лише літаків. Автомобілі, кораблі, підводні човни, газові котли, стаціонарні комп’ютери, кондиціонери й електрогенератори… Кожну нову модель дедалі складніше відрізнити від попередньої. Змінюються тільки обгортка та ціна. Побутує думка, що світова економіка входить в епоху глибокого застою, оскільки людська цивілізація спожила всі низьконавислі плоди інновацій. Щоб і надалі підживлювати неперервний прогрес, нам доведеться добряче постаратися. Наприклад, опанувати термоядерний синтез чи примусити запрацювати квантовий комп’ютер. Чого в найближчі кілька десятиліть точно не станеться.

Доброта всередині нас

Здебільшого ми сприймаємо диких тварин як беземоційних істот, керованих інстинктами й нездатними до співчуття чи самозречення. А оскільки людина — також тварина, то це начебто дає підстави вважати, що без підкріплених силою правових норм чи без віри у вищу силу, яка визначає, що правильно, а що ні, ми не в змозі відрізнити хороше від поганого й бути моральними. Ми переконані, що мораль — суто соціальний конструкт, який у принципі не існує без підпірок у формі законів чи релігійних догм. Утім, це не так. Цей висновок неправильний і щодо нас, людей, і щодо тварин.

Нідерландський приматолог Франс де Вааль усе життя досліджував людиноподібних мавп. Він провів низку дослідів, які продемонстрували, що поведінка людини принципово не відрізняється від поведінки приматів. Ми однаково піклуємося про дитинчат, однаково навчаємось і вітаємося (наприклад, тиснемо одне одному руки та плескаємо по плечі). Ми схожим чином виражаємо емоції: страх, невдоволення, прихильність, радість. І доброту також. Вищі примати здатні виявляти чуйність і реагувати на неї нічим не гірше від людей.

Ба більше, є навіть види, яким агресія не притаманна взагалі. Наприклад, шимпанзе бонобо залагоджують конфлікти в межах групи не бійками, а сексом. Де Вааль описує випадок, коли в заповіднику поблизу Кіншаси вчені вирішили об’єднати дві групи бонобо, які до того жили окремо. Якби йшлося про звичайних шимпанзе, вдаватися до такого було б ризиковано, бо перша зустріч майже напевно закінчилася б кровопролитною сутичкою. У зоопарках, коли звичайного шимпанзе підселяють до вже сформованої групи, його якийсь час тримають ізольовано — поряд, але в окремій клітці, поки новоприбулий не перезнайомиться із членами групи. Проте у бонобо все інакше. Їх одразу випустили на нову територію, і замість битися вони влаштували справжнісіньку оргію. Бонобо зняли напруження, почавши завзято перетворювати потенційних ворогів на сексуальних партнерів.

Це стосується не тільки приматів. Чуттєва поведінка властива іншим ссавцям, птахам і навіть рибам. Аналогічно життя людей до винайдення законів і виникнення релігії не було суцільною безжальною конкуренцією. Доброта є частиною нашого еволюційного спадку, як-от статевий потяг. Ми генетично схильні бути добрими до інших людей — без примусу та всіляких філософських підпірок.

Але звідки ця схильність узялася? Якщо здатність розмежовувати правильне та неправильне сформувалася природно, вона мала давати якісь переваги, інакше природний добір її знівелював би. Однозначної відповіді вчені поки не знайшли, але висунули кілька цікавих гіпотез. У тварин альтруїзм зазвичай спрямований або на родичів, або заснований на принципі «ти — мені, я — тобі». Шимпанзе, який рятує своє дитинча від хижаків, тим самим сприяє розповсюдженню в популяції генів, які відповідають за самопожертву. Якби шимпанзе не був генетично схильним ризикувати, намагаючись захистити родича, дитинча загинуло б і гени шимпанзе далі не передалися б. Принцип «ти — мені, я — тобі» самоочевидний. Вищі примати достатньо розумні, щоб надавати перевагу надійним партнерам і карати тих, хто вводить в оману, тож особи, які охочіше виявляють взаємність і схильність до співпраці, посідають вищі місця в ієрархії та залишають більше потомства. Ще одним, дещо парадоксальним чинником еволюційного поширення альтруїзму вважають міжгрупові конфлікти. Про це ще Дарвін писав. Під час збройного зіткнення двох первісних племен імовірніше перемогу здобуде те, члени якого згуртованіші та відданіші одне одному.

Хтось може заперечити, що йдеться про доброту у відповідь, так званий взаємний альтруїзм, який дуже точно пояснює золоте правило етики: учиняй з іншими так само, як хочеш, щоб учиняли з тобою. А справжня доброта безкорислива. Вона передбачає співчуття до людей, які не обов’язково є прямими родичами, а також учинки без очікування винагороди, а тому начебто не може мати природного походження.

Насправді це не так. Допомагати особам, які не є прямими родичами, — доволі звична справа для шимпанзе. Франс де Вааль в одній зі своїх книг згадує шимпанзе із кличкою Вошоу, який, почувши крик ледь знайомої самиці, що тонула, кинувся у воду та врятував її. З еволюційного погляду це позбавлено будь-якого сенсу. Вошоу не мав із самицею спільних генів і не біг у воду, щоб отримати щось подібне навзаєм, оскільки навряд чи сподівався, що колись тонутиме. Втім, зрозуміти таку поведінку доволі просто, варто лише відійти від усталених уявлень про те, що ту чи ту еволюційну ознаку завжди використовують за призначенням. Є чимало фенотипних ознак, які з’явилися з однієї причини, але використовуються задля зовсім іншої мети. Наприклад, руки приматів розвинулися, щоб хапатися за дерева, а ми можемо грати ними на піаніно. Пір’я спершу виникло в динозаврів як засіб збереження тепла та маскування, а за багато мільйонів років дало птахам змогу полетіти. Секс призначений для розмноження, проте ніхто не забороняє нам займатися ним для задоволення (чи для зняття соціального напруження, як бонобо). Так само ніщо не заважає вам співчувати киту, якого викинуло на берег, чи жертвам терактів 11 вересня, попри те, що серед них немає ваших родичів. Ми постійно вдосконалюємо те, що називаємо моральними цінностями, і доброту, яка розвинулася еволюційно як засіб соціалізації в межах групи, тепер використовують значно ширше.

Отже, робимо висновок, що ми, люди, були моральними ще тоді, коли блукали невеликими групами в савані, й не потребуємо законів чи релігійних догм, щоби виявляти доброту. Так?

Ну… ні. Те, що доброта сформувалась еволюційно, не перетворює всіх людей на добрих за замовчуванням. Професорка Меліса Бейтсон з університету Ньюкасла якось провела цікавий експеримент на своїй кафедрі. У залі відпочинку вона поставила коробку, куди співробітники мали класти плату