Теорія неймовірності - Максим Іванович Дідрук
Цікаво, що міф про зв’язок між протягами та застудою не повсюдний. Він майже не поширений за межами східної Європи. Моя дружина колись співпрацювала з «Корпусом миру» в Україні. Це американська урядова агенція, що відряджає волонтерів до країн, які розвиваються, щоб вони там підтримували різні соціальні ініціативи. Ідея в тому, що волонтер чи волонтерка мають відчути на собі, як живуть пересічні українці, а тому грошей їм дають якраз на прожити, не більше. Так ось, дружина якось переповіла враження американського волонтера від його першої поїздки міжміською маршруткою. Усе як на замовлення: середина серпня, температура далеко за тридцять, кондиціонера немає. Американець наївно сподівався, що стане прохолодніше, коли вони рушать, але ні. Після виїзду на трасу всі вікна та люки в салоні позачиняли. Волонтер спробував поговорити з людьми — якого біса ви робите? — й стикнувся з відсіччю, якої Америка не знала від часу боїв із японцями на Тихому океані. Бідолаха реально не розумів, що відбувається, і ще довго випитував: нащо ви це робите? Звідки такий потяг до страждань?
І справді — звідки?
Люди схильні помічати схеми та залежності там, де їх немає. З еволюційного погляду мозку краще розгледіти щось схоже на лева в переплетінні гілля і трави, ніж проґавити хижака, який причаївся в кущах. Був такий експериментальний психолог Беррес Фредерік Скіннер. Він якось провів експерименти, які продемонстрували марновірство в голубів. Скіннер обрав вісім птахів і помістив кожного з них до спеціального ящика. Ящики було обладнано електричними годівничками, які подавали їжу тоді, коли голуб щось робив, наприклад дзьобав вимикач на стінці. Птахи швидко засвоїли, куди стукати, щоб отримати зерно. Проте потім Скіннер змінив експеримент. Він розірвав зв’язок між повторюваними діями та годівлею. Тобто надалі їжу голуби одержували спорадично, незалежно від того, що робили й чи робили взагалі.
Результати виявилися приголомшливими. Доволі швидко шестеро з восьми птахів набули різних марновірних звичок. Один крутився по колу проти годинникової стрілки, другий бився головою у верхній куток ящика, третій вдавав, ніби клює зерно, не торкаючись дзьобом підлоги. Їжа продовжувала надходити, незалежно від їхніх дій, однак голуби вірили, що отримують зерно саме завдяки своїм ритуалам. Скіннер проводив експеримент із метою дослідження поведінкового підґрунтя для виникнення забобонів і релігійності, але для пояснення віри у хвороботворні властивості протягів він також згодиться.
Неважко уявити, із чого все почалося. Якийсь наш пращур одного холодного осіннього дня зачинив усі вікна й не захворів на застуду. Не захворів він, певна річ, через те, що в приміщенні не було риновірусів, але де ті віруси, хто їх бачив, а зачинені вікна — он, перед носом, куди не глянь. Так воно й повелося. Відтоді ми зачиняємо вікна, варто лише повіяти легкому вітерцю. І їй-богу, таке враження, що будемо зачиняти вічно. Таке собі голубине марновірство по-українськи.
Як Плутон понизили у званні та чому це було неминуче
Понад сімдесят років від моменту відкриття 1930-го Плутон вважали планетою. Так, він ледь не вдвічі менший і в п’ять разів легший за земний Місяць, але кого це бентежило? Кілька поколінь людей вчили, що планет у Сонячній системі дев’ять.
А потім титул планети у Плутона відібрали. 24 серпня 2006 року Міжнародний астрономічний союз постановив, що відтепер у Сонячній системі лише вісім планет, а Плутон понизив до звання карлика. Чи то пак карликової планети. Рішення спричинило шквал обурення та суперечок між планетологами й рештою астрономічної спільноти. На адресу Міжнародного астрономічного союзу посипалися гнівні листи від школярів і астрономів-любителів. Одначе найдивнішим було те, що «вбивцею» Плутона як планети стала людина, яка знайшла десяту планету Сонячної системи — Ериду. 29 липня 2005 року група американських астрономів під керівництвом професора Каліфорнійського технологічного інституту Майкла Брауна заявила про фіксацію масивного кам’янистого тіла, яке обертається на віддаленій, дуже витягнутій і нахиленій під значним кутом до екліптики орбіті. Ерида виявилася важчою за Плутон. Отже, якщо Плутон — планета, то й Ериду годилося б наректи планетою.
Ось тільки, як завжди, не все так просто.
2003-го, за два роки до відкриття Ериди, той самий Майкл Браун спостеріг іще два транснептунові об’єкти, які згодом отримали назви Гаумеа та Седна. Обидва тіла були дещо меншими за Плутон, але не аж так, щоб зарахувати їх до окремого класу. Тобто якщо Плутон й Ерида — це планети, то й Гаумеа та Седну треба проголошувати повноцінними планетами. Власне, перший варіант резолюції Міжнародного астрономічного союзу саме це й пропонував: одним махом збільшити кількість мешканців Сонячної системи до дванадцяти, зарахувавши до планет великі транснептунові об’єкти. Втім, цей варіант генеральна асамблея Міжнародного астрономічного союзу відхилила. І річ навіть не в тім, що за орбітою Нептуна майже напевно обертаються десятки поки що невиявлених астрономічних тіл, подібних до Плутона й Ериди. Проблема в тому, що схожі об’єкти є у внутрішній частині Сонячної системи. Церера — небесне тіло в поясі астероїдів між Марсом і Юпітером, яке відкрили ще 1801 року та тривалий час сприймали просто за гігантський астероїд. Діаметр Церери становить 950 кілометрів. Це більш ніж удвічі менше за діаметр Плутона. З іншого боку, це цілком співмірно з Седною. І якщо Седну проголосити планетою, то… Коротше, ви зрозуміли. Кожен наступний транснептуновий об’єкт діаметром понад 1000 кілометрів доведеться визнавати планетою.
І тоді Міжнародний астрономічний союз змінив власне визначення поняття планети. Згідно з новою номенклатурою планетою постає астрономічне тіло, яке обертається навколо зорі, є достатньо масивним, щоб набути сферичної форми під дією гравітації, і домінує на своїй орбіті. Домінування означає, що поряд із планетою не може бути інших відповідних за розміром небесних тіл, за винятком супутників.
Визначення, погодьтеся, блискуче. Єдина проблема: воно викреслює з пантеону планет Плутон, оскільки поряд із ним, на близьких орбітах, є схожі за розміром об’єкти. Тож Майкл Браун не мав вибору. Замість прийняти титул єдиного живого відкривача планет у Сонячній системі він став людиною, яка вбила Плутон.
Отже, планет усього вісім, і сподіватися на розширення Сонячної системи більше не варто. Так?
Ну… не зовсім. І це найнеймовірніша частина
