Теорія неймовірності - Максим Іванович Дідрук
Отож «Штам Андромеда» — це хороший роман. І його треба читати. Але не більше. Попри гадану правдоподібність, описані в книзі події ніколи не відбудуться насправді.
Google і вимирання динозаврів
Кілька років тому в якомусь інтерв’ю я бовкнув, що схильний вважати людину освіченою, якщо вона прочитує 20 книг на рік. Ішлося не так про освіченість, як про те, що люди, які прагнуть заробляти на життя письменництвом, мають прочитувати значно більше, близько сотні книг на рік. Пізніше у твітері хтось залишив під інтерв’ю обурений коментар, мовляв це моветон — в епоху інтернету оцінювати освіченість за кількістю прочитаних книг. І я тоді, пригадую, трохи підвис. Бо питання насправді складне. Як саме ми набуваємо нових знань і як можемо бути певні, що ці знання достовірні? Навряд чи я зможу дати вичерпну відповідь у кількох абзацах (наголошу ще раз: запитання складніше, ніж видається на перший погляд), тому зараз хочу зупинитися на окремому його аспекті. На пошукових серверах.
Отже, Google. Це вже давно ввійшло у звичку: щойно нам трапляється щось нове чи незнайоме, ми одразу гуглимо. І це чудово, ось тільки є дві неочевидні проблеми.
Перша. Жоден пошуковий сервер, навіть із найкращим алгоритмом, поки що не вміє відрізняти факти від фейків. Тому коли ви вводите запит у пошуковий рядок, результати сортуються не за достовірністю, а за релевантністю. Що це означає на практиці? Умовно кажучи, з-поміж двох статей — одна про шкоду, друга про користь вакцинації — сервер розмістить вище не ту, що правдива, а ту, яка має більше переглядів. Навіть якщо вона містить неперевірену інформацію.
Друга проблема — виданий пошуковим сервером результат дуже залежить від того, як сформульовано запит. Питаючи про шкідливість вакцин, ви отримаєте купу посилань на сайти сумнівної якості з інформацією про шкідливість вакцинації, яка насправді суперечитиме дійсності. Відтак намагаючись розширити свої знання лише за допомогою інтернету, ви з великою ймовірністю тільки підсилюватимете власні упередження.
Гаразд, даймо спокій вакцинам. Наведу менш дражливий приклад. Кілька розділів цієї книжки присвячено динозаврам. Основою для них стала книга «Час динозаврів. Нова історія древніх ящерів» американського палеонтолога Стіва Брусатті, але багато чого я також дошукував у мережі. Й от під час цих пошуків я усвідомив, що між книжною та мережевою інформацією про масове вимирання динозаврів є суттєва відмінність.
В одному з розділів книги Брусатті описує, як учені з’ясували причину великого крейдового вимирання. Наприкінці сімдесятих американський палеогеолог Волтер Альварес досліджував мінерали в муніципалітеті Ґуббіо, який розташований у центральній Італії, й зауважив дещо дивне. До певної межі відкладення буквально кишіли скам’янілими рештками форамініфер, примітивних морських організмів, але над нею починався шар абсолютно стерильного вапняку. Між шарами пролягала вузька розділювальна смужка. Вона відповідала масовому крейдовому вимиранню, яке знищило понад 70 % видів і в океані, й на суші. І серед них динозаврів.
Вивчаючи зразки з цієї смужки в лабораторії, Альварес помітив у них іридій. Це рідкісний метал, на Землі його вкрай мало, і потрапляє він до нас здебільшого у формі пилу з космосу. Проблему становило те, що в смужці, яка розділяла крейдові та палеогенові відкладення, іридію було аж занадто багато. За нормальних умов знадобилися б десятки чи навіть сотні мільйонів років, щоб накопичити таку його кількість. Після того, як цю аномалію почали виявляти в усьому світі, й усюди вона розташовувалася акурат між крейдовим періодом і палеогеном, Альварес висунув гіпотезу, що іридієві вкраплення є рештками велетенського астероїда, який знищив динозаврів.
Попервах Альваресову ідею взяли на глум. Але впродовж наступного десятиліття вчені відшукали не лише древній кратер, який утворився після падіння астероїда, а й беззаперечні сліди зіткнення довкола нього на кшталт особливої форми кварцу, який виникає від ударних навантажень, скляних сферул і тектитів, які сформувалися, коли розплавлені продукти зіткнення вистигали в атмосфері, а також сліди велетенських цунамі. На сьогодні це питання не є дискусійним. Учені впевнені, що 66 мільйонів років тому в Землю врізався астероїд чи комета завбільшки з Мангеттен. Суперечки точаться тільки щодо того, як зіткнення позначилося на крейдовому вимиранні. Тривалий час скептики заявляли, що астероїд упав на Землю якраз у той період, коли динозаври й так занепадали через похолодання та масовий вулканізм, тож зіткнення не відіграло відчутної ролі в їхньому зникненні. Й саме це написано повсюди в мережі: причини крейдового вимирання залишаються предметом суперечок, і вчені не мають єдиного погляду на те, що саме його зумовило. Проте це не так. Дискусія між палеонтологами справді розтяглася на десятиліття, але нещодавно вона завершилася. І Стів Брусатті був одним із тих учених, які поставили в ній остаточну крапку.
Щоб з’ясувати, що саме спричинило вимирання, Брусатті вирішив простежити, як змінювалися відомі на сьогодні динозаври впродовж останніх 10–15 мільйонів років перед падінням астероїда. Якби його аналіз довів, що наприкінці крейдового періоду зберігалося стійке анатомічне різноманіття, це вказувало б, що на момент падіння астероїда динозаври жили цілком нормально, а ось зменшення різноманіття — на те, що вони повільно вимирали з інших, не пов’язаних з астероїдом причин. Брусатті прогнав дані через спеціальну програму й не побачив жодних ознак занепаду ні в хижих тероподів, ні в довгошиїх завроподів, ні у травоїдних динозаврів середніх розмірів. Інакше кажучи, морфологічне різноманіття було приблизно однаковим — і перед самою катастрофою, і за мільйони років до неї. Більшість динозаврів чудово давала собі раду зі зміною клімату та масовим вулканізмом, а це означає, що основною причиною їхнього вимирання все ж став астероїд.
Утім, ви не знайдете цієї інформації в мережі, якщо не знаєте, що саме волієте відшукати. Прочитати її можна лише у книгах чи спеціалізованих наукових статтях. А тому… ні, я не закликаю відмовлятися від гуглу. Це чудовий інструмент, який спрощує життя всім нам. Ви тільки маєте пам’ятати, що далеко не в усіх випадках його варто сприймати як достовірне джерело нових знань.
Зародження життя на Землі
Ученим загалом відомо, коли це трапилося. За теперішніми уявленнями вік нашої планети становить трохи за 4,5 мільярда років. Невдовзі після формування
