Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф

і поїхати з міста у червні, тож вони побували там у різний час. Хоча сейм засідав з 1788 року, Фіхте не зауважив, що опинився у Варшаві в розпал революції. Тільки за місяць до його прибуття, 3 травня 1791 року, сейм ухвалив конституцію, яку Едмунд Берк вітав іздалеку і яка залишилася поза увагою Фіхте — або через його байдужість до внутрішньої політики Польщі, або через надмірну перейнятість власними справами на кшталт клопотів з жахливою вбиральнею у готелі. Його забудькуватість найбільше вражає тому, що саме тоді Німеччиною (476) прокотилася хвиля симпатії до Польщі. «Berlinische Monatsschrift», у якій 1785 року було надруковано трактат Канта про раси і яку Форстер отримував у Вільно, аби не втрачати зв’язків із Просвітництвом, також хвалила польську конституцію 1791 року тим палкіше, що Польща тимчасово була союзницею Пруссії. Водночас, позаяк за конституцією саксонська Веттінська династія проголошувалася спадкоємицею Станіслава-Авґуста, Саксонія також вихваляла Польщу за «величезний поступ» і «розумну просвіту». Крістіан Фрідріх Шубарт, який у 1774 році надрукував у своїй «Deutsche Chronik» поему «Полонія», оплакуючи її долю після першого поділу, 1791 року вітав конституцію надто вже оптимістично: «Радуйся нині, Полоніє! Твоя ніч освітлена навіки». Шубарт помер того-таки року, не встигнувши розчаруватися у своїх палких сподіваннях; але багато молодих німців пішли його слідами, складаючи поезії про тріумфи й, урешті-решт, трагедії Польщі 1790-х років. Серед них — Йоганн Даніель Фальк, Йоганн Крістіан Ґретчель, Алоїз Вільгельм Шрайбер та Андреас Ґеорґ Ребман, що входили в революційну когорту німецьких поетів, які писали про Польщу у 1790-ті роки, провістивши романтичне зачарування 1830-х років 25.

1794 року в Німеччині, а особливо у Відні, Костюшко став героєм дня; скрізь були його портрети, хоча вони й прославляли його в цікавому написанні — «Kutschiuzky» (Kyчюцький). У німецькому романі «Прочани вісімнадцятого сторіччя», що з’явився у середині десятиліття, Ісус та Іван блукають Польщею та оплакують падіння конституції 1791 року. Ще один німецький роман «Образи польської революції», опублікований у 1797 році, позичав матеріал про Польщу з опису Шульца, але загалом ґрунтувався на «Любовних походеньках шевальє де Фоблаза» Кувре 26. 1790 року у Франції надрукували спогади Мауріція Беньовського, де переповідалися його пригоди від Польщі до Мадаґаскару; німецькою ці спогади переклав сам Ґеорґ Форстер. Незабаром, у 1795 році, Беньовський став героєм однойменної драми Авґуста Фрідріха Коцебу, а в 1800-му — ще й французької опери Франсуа-Адрієна Буальдьє 27.

Ернст Людвіґ Поссельт нарікав 1796 року на поділи, що перетворили Польщу на «старожитність», зробили «історію (477) та географію Європи коротшою на цілий розділ» і знищили державу «після стількох поділів, що майже кожен третій рік потрібно укладати нову мапу». Звісно, німецька громадська думка не була одностайна в симпатіях до Польщі, і, наприклад, нюрнберзькі картографи, спадкоємці Гоманна, особливо квапилися стерти Польщу з мапи Європи. Ґюсефельдова мапа 1794 року завчасно позбавила Польщу окремого кольору, хоча її назву ще друкували. На мапі 1798 року Ґюсефельд прибрав і назву 28.

У 1791 році, під час подорожей Фіхте, у Німеччині було видано вигадані подорожні нотатки німецького мандрівника, який виявляє, що у Варшаві «поляки не знають, що люди можуть думати й відчувати і що знання підносить людину» 29. Саму можливість приписати полякам «нижчий рівень» на шкалі людяності також можна було використати під час цих революційних років і з політичною метою, хоча німецькі автори дозволяли собі таку свободу висловлювань і щодо угорців. У 1792 році, коли націоналістичні настрої начебто далі становили загрозу для влади Габсбурґів в Угорщині, у Франкфурті та Лейпциґу вийшов друком анонімний памфлет. Його автором, можливо, був Леопольд Алоїз Гоффман, який вказував угорцям на їхнє місце за допомоги риторичних формул, що підкреслювали упослідженість Східної Європи. Епіграф нібито походив з німецького перекладу «Міркувань про врядування в Польщі» Руссо: «Я сміюся з тих нікчемних народів, які, розігрівшися після випитого, наважуються говорити про свободу». Навряд чи Руссо так думав про поляків, та і йшлося тут про угорців, — так наче й не мало значення, який з цих народів зневажати. Нікчемний народ, на думку автора, «хоче претендувати на цивілізацію (Kultur)», насмілюється рівнятися до «найпросвіченіших націй», тому його можна порівняти з «чванькуватим дурнем у міщанському житті». Далі він пише, що лише тоді, коли угорцям пощастило потрапити під владу Габсбурґів, люди почали розрізняти слова «Ungar» і «Barbar», угорець і варвар. Хоча угорці і можуть претендувати на те, аби називатися просвіченим народом (Aufgeklärten), їхня політична некерованість «знову засвідчила їхню давню скіфську дикість». Їх можна було легко зарахувати до «менш культивованих націй» або в тому-таки абзаці показати всій (478) Європі як «вічно диких варварів у всій своїй голизні» 30. Культурні стереотипи XVIII сторіччя, які підпорядковували Східну Європу Європі Західній, дозволяли деяким німецьким письменникам революційного десятиріччя зняти Польщу й Угорщину з політичного порядку денного.

Фіхте у Варшаві 1791 року не применшував і не схвалював революцію, що розгорталася перед його очима; він, здається, взагалі її не зауважив. Натомість він надто переймався своїми особистими справами, які несподівано погіршилися. Фіхте прибув до Варшави, аби стати домашнім учителем у шляхетній польській родині, але вже під час першої зустрічі не вельми сподобався родині, й передусім графині. Проблема полягала в тому, що його французька була слабенька, і тому графиня вважала, що він не може бути добрим учителем для її сина. Наприкінці свого подорожнього щоденника Фіхте намалював на графиню злу карикатуру; в її погляді було щось «дике», а в її інтонаціях — щось «вульґарне»; вона заїкалася від «надміру почуттів», використовувала забагато косметики й виглядала «завжди п’яною». Але що він міг вдіяти? Він написав їй листа, звісно, французькою, пояснюючи, що ніколи не приїхав би до Варшави, якби вважав, що від нього очікують чогось більшого за знання латини, історії, географії, математики та посередньої французької. Однак він сподівався, що графиня виявить достатньо великодушності й відшкодує йому «витрачений час, невиконані зобов’язання та витрати на зворотний шлях». А тоді він спробує представити її одному французькому абатові, «що знає французьку досконало» 31. Фіхте втратив місце, задля якого їхав до Варшави, а тут ще польська графиня, з її диким поглядом і грубим тоном, наважилася збиткуватися з його культурного рівня.

У 1780 році, десятьма роками раніше, з’явився грубий французький памфлет «Європейський оранґутан, або Поляк, який він є», означений «методичним дослідженням, котре дістало нагороду в галузі природничої історії 1779 року». Форстерові расові гіпотези про «мавпоподібних негрів» тут, либонь, стали пародією на поляків. З