Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф

«Я теж не знаю, наскільки можуть змінитися риси обличчя людей, котрі постійно живуть серед звірів». Це була межа так званої науки. Ледьярд чув про англійського анатома, який досліджував «голову мурина», щоб з’ясувати, чи схожа вона на голову мавпи: «Якби я міг, то надіслав би йому голову татарина, котрий живе з мисливства і постійно перебуває серед звірів, з випуклими вилицями. Імовірно, анатомічно він схожий на лисицю, вовка, собаку, ведмедя тощо» 44. Наразі Ледьярд міг вимірювати лише вуха живих істот, але плекав набагато ширші наукові мрії.

Філософи-просвітителі і перед тим міркували над питаннями расової ідентичності татар. У 1749 році Луї Бюффон у своїй «Природничій історії», розглядаючи «розмаїття людських видів», вважав, що татари — виняток у білій расі: «Чорна раса так само розмаїта, як і біла: чорні мають, подібно до білих, своїх татар і своїх черкесів». 1754 року Девід Г’юм додав до свого есе «Національні характери» (1748) зауваження про расу, де татар так само виокремлено. За його словами, він «схильний підозрювати», що чорні «від природи нижчі за білих». Г’юм уважав, що «ніколи не було іншої цивілізованої нації, крім білих» і що навіть «найгрубіші варвари з-поміж білих — давні германці або теперішні татари, — все одно мають у собі щось варте уваги» 45. Татар частіше пов’язували з давніми скіфами, ніж із давніми германцями, але принаймні у середині століття ніхто не заперечував того, що вони належали до білої раси. Бюффон і Г’юм погоджувалися з цим, щоправда, обидва вважали татар винятком. Їхня біла шкіра була важливою не лише тому, що свідчила про належність до Європи яко мешканців похилистої євразійської рівнини у Гердера, але й тому, що деякі з них справді жили в Європі у Криму та на Волзі, тобто у Східній Європі. Але Ледьярд зі своєї американської позиції був готовий поставити під (486) сумнів білий колір татар. Він погоджувався зі Г’юмом, що всі цивілізовані народи належали до білої раси, тож, не виявивши в татарах нічого «вартого уваги», окрім хіба їхніх вух, дійшов висновку, що «білих дикунів немає». Сміливе рішення Ледьярда ґрунтувалося на його американському досвіді.

Влітку 1787 року Ледьярд надіслав з Сибіру листа до Парижа Томасові Джефферсону, в якому захоплено втаємничив його у своє відкриття:

Не побачивши вас особисто, а можливо, навіть тоді, я ніколи не зможу передати вам, наскільки татари подібні до американських аборигенів: це той самий народ найдавніший і найчисленніший поміж усіх інших, і якби не маленьке море між ними, вони досі мали б однакову назву. Вбрання цивілізації так само мало пасує їм, як і нашим американським татарам, — вони довго були татарами, і мине чимало часу, поки вони зміняться 46.

Відтак татари були просто американськими індіанцями, а ті, своєю чергою, — американськими татарами, однаково чужими цивілізації. Ледьярд, знаючи тих і тих, міг із легкістю побачити їхню спорідненість. Уперше зустрівши татар у Казані, він визначив, що їхні прикраси — «це різновид вампуму». На озері Байкал він побачив, що «їхні намети, або віґвами, вкриті циновками або шкірами й скидаються на справжні американські віґвами». Відрізнялися тільки назви — «юрта, чи хижа, як ми зазвичай їх називаємо, і віґвами, як їх зазвичай називають американські татари». Він бачив татуювання, котрі нагадали йому «плем’я могікан в Америці», і чув про подібні відмітки серед «молдавських селян». Він міркує про звичай скальпування у давніх скіфів та сучасних американських індіанців і навіть згадує про гавайців, тобто «індіанців Овайї (Owhyhee)», які «принесли частину голови капітана Кука, але зрізали з неї все волосся». Він вважає «вартим уваги те, що серед азійських та американських татар побутують однакові примітивні забобони щодо жінок під час менструальної хвороби» 47. Всі ці антропологічні дані підтверджували його расові гіпотези про їхню позірну зовнішню подібність. Татари — як американські, так і азійські поділялися на племена, але «природа поклала межі цьому та (487) будь-якому іншому поділу, відмітивши їх, хоч би де вони осіли, безперечною ознакою татар. У Новій Землі, Монголії, Ґренландії чи на берегах Міссісіпі вони однакові». Ба більше, усі вони однаково непричетні до цивілізації, і Ледьярд ставить риторичне запитання, чи зможе татарин коли-небудь зробити годинника або телескоп. «Як у Сполучених Штатах Америки, так і в Росії, — згадує він, — ми намагалися навчити татар мислити й поводитись як ми, і що це дало?» 48. Він сам, навчаючись у Дартмуті, напевно, думав про навернення індіанців у християнство, але тепер, побачивши світ, вважав, що насамперед слід навернути їх у цивілізацію.

Фортіс виявив, що в Далмації носять у волоссі намистинки й монети «на татарський або американський лад». Навіть Ґіббон знаходив цікаві аналогії між Америкою та Східною Європою, коли описував угорські шатра, татарські луки, російські шкурки вивірок і козацькі чайки. Але тільки Ледьярд міг робити висновки з власних спостережень. Щоб підтвердити свої антропологічні припущення про спорідненість татар та індіанців, він намірявся перетнути Сибір до Камчатки і продовжити дослідження на тихоокеанському узбережжі Північної Америки. Проте за 200 миль від океану його раптово заарештували за наказом цариці, переправили під вартою через усю Російську імперію на захід і безцеремонно покинули в Польщі. Катерина, повернувшись із Криму, довідалася, що Ледьярд роз’їжджає по Сибіру без належного уповноваження. Один американський сучасник Ледьярда називав його «дивним генієм» і нарікав, що «жіноча забаганка, ймовірно, перешкодила світові дізнатися про нові й важливі дані, які могли бути отримані після цієї надзвичайної подорожі у разі її (успішного) завершення» 49. Сам Ледьярд, коли його проти власної волі перевозили назад до Східної Європи, гнівно переконував, що він ні в чому не винен.

Ледьярдові антропологічні дослідження у Сибіру видавалися дивними (що, напевно, і викликало підозру у Санкт-Петербурзі) порівняно зі значно невиннішою мандрівкою до Сибіру англійця Джона Паркінсона п’ять років по тому. Паркінсон був священиком і супроводжував молодого пана на прізвище Буттл, котрий не міг поїхати у Францію через (488) страхіття терору і вирушив у незвичну «північну подорож». Хоча ця подорож називалася «північною», Паркінсон у своєму травелоґу також зауважує відмінності між Росією та «західною Європою». При дворі у Санкт-Петербурзі він захоплюється «строкатим натовпом», у якому «змішалися козаки, киргизи й татари, що виглядало дуже химерно». Його розважали козацькі та російські танці, які мали для нього «присмак» чогось «дикого й варварського». Паркінсон вибрався зі столиці трохи подивитись імперію, традиційно занотувавши «жахливий стан доріг». Посилаючись на Кокса, він зауважив, що на Волзі перетнув кордон між