Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф
Пізніше Фіхте в листі до приятеля описує свою подорож до Польщі як буденний і випадковий епізод:
Після численних пригод у Сілезії та Польщі, де впродовж трьох тижнів я мандрував за власним розсудом, я прибув до Варшави; будинок, в якому я мав зупинитися, так мені не пасував, що я одразу скористався нагодою і розірвав угоду. Мало не дійшло до суду, але я задовольнився тим, що дозволив відкупитися від себе кількома десятками карбованих дукатів, з якими і мандрував до протилежного краю Польщі, а звідти до Кеніґсберґа — вгадай, заради кого 33.
У такий спосіб цю подорож було наділено сенсом, який міг вгадати будь-хто. Польща просто лежала на шляху, і хоча тут траплялися «пригоди», вони не заслуговували на опис. Невдача Фіхте у Варшаві — лише випадок, він сам домовлявся з графинею, сам розірвав угоду і дав їй нагоду відкупитися. А в листі Фіхте до Канта Польща зникла взагалі. Тепер Фіхте писав, звісно, не французькою, а німецькою: «Я прибув до Кеніґсберґа ліпше пізнати людину, котру шанує вся Європа, але мало хто в Європі любить її так, як я» 34. Він також подав на розгляд Канта філософське есе. Робота сподобалася, і Кант допоміг її опублікувати 1792 року під назвою «Спроба критики будь-якого об’явлення». Отож Фіхте утвердився яко філософ унаслідок подорожі до Польщі, або радше завдяки тому, що вона не вдалася. Він їхав через усю Польщу до філософської слави на східному аванпості німецького Просвітництва. (480) Дорогою він мимохідь зробив кілька антропологічних спостережень стосовно Польщі та Німеччини, підсумувавши їх вигуком — «Боже, яка різниця!».
«ВІД ЦИВІЛІЗАЦІЇ ДО НЕЦИВІЛІЗАЦІЇ»У 1769 році, коли Гердер покинув Ригу й провістив нову цивілізацію в Україні, у м. Ганновер, що в Нью-Гемпширі, було засновано Дартмутський коледж. 1770 року, коли Фортіс вирушив до Далмації вивчати звичаї морлахів, у Нью-Гемпширі заснували нову школу, чиєю метою було опікуватися так званими дикунами, американськими індіанцями. Навчальна програма Дартмута мала готувати не антропологів, які вивчатимуть індіанські звичаї, а радше місіонерів, котрі навертатимуть індіанців у християнство. 1772 року Джон Ледьярд, молодик з родини новоанглійських пуритан, вступив до Дартмута і, перш ніж кинути навчання, провів якийсь час між ірокезами. Проте він став не місіонером, а моряком і дослідником невідомого. В 1776 році, коли Америка проголосила свою незалежність від Англії, Ледьярд перебував в Англії і вирушив з капітаном Куком у третю й останню подорож. Як і Форстер під час другої експедиції, Ледьярд мав нагоду відвідати Нову Зеландію і Таїті; нещасливим місцем стали Гаваї, де 1779 року Кук загинув на березі у сутичці з гавайцями. У пошуках невловимого північно-західного шляху навколо Канади експедиція потрапила й до Берінґової протоки. На Алеутських островах Ледьярд зустрів російських торгівців хутром і був вражений близькістю Сибіру та Аляски, Російської імперії та Північної Америки 35.
1785 року в Парижі Ледьярд намагався спорядити експедицію для подорожі до Росії та Сибіру й дослідження Північно-Західної Америки. Він радився з Томасом Джефферсоном, американським послом у Парижі, з Фрідріхом Мельхіором Ґріммом, культурним аташе Катерини у Франції, а також з Джоном Полом Джонсом, котрий незабаром вступив на російську службу. В 1786 році він написав до свого кузена в Америці, що «приблизно за два тижні я покину Париж і вирушу до Брюсселя, Кельна, Відня, Дрездена, Берліна, Варшави, Петербурґа, Москви, Камчатки, Анадівського (481) моря, узбережжя Америки. Якщо я побачу якісь міста до Нью-Йорка, то напишу тобі про них» 36. Ця могутня візія тяглості — від Західної Європи до Східної й від Азії до Америки — стане предметом роздумів Ледьярда під час його подорожі, котра дещо порушить початкові плани. 1787 року, опинившись у Санкт-Петербурзі, в листі до Джефферсона він згадує про давніх варварів: «Я можу сказати лише одне: вам не загрожує, що друга навала ґотів, вандалів, гунів або скіфів порушить розкішний спокій вашого чудового клімату». У Санкт-Петербурзі все зовсім інакше: «З нами за столом сидів скіф, що належав до місцевого Лікарського товариства». Безперечно, це був жарт, пов’язаний з тим, що у XVIII сторіччі Східна Європа традиційно асоціювалася з давньою Скіфією. Там, у Санкт-Петербурзі, Ледьярд познайомився з Палласом, німецьким натуралістом на службі в Катерини, котрий вивчав Російську імперію, а також із французьким послом у Росії, тим-таки Сеґюром. Ледьярд сподівався, що за їхнього сприяння Катерина дозволить йому подорожувати всією імперією 37. Можливо, через те, що він присвятив замало уваги цій справі, або через те, що його прохання розглядалися не дуже уважно, адже Катерина й Сеґюр готувалися до великої кримської подорожі, — дозвіл, що його отримав Ледьярд, виявився недостатнім, а відтак уся подорож закінчилася безглуздою невдачею.
Сибір був дражливою темою у тогочасній Росії. Марк Бассін у своєму дослідженні «Винайдення Сибіру» висловив припущення, що від часів Петра ідентичність Росії шукали в симетричному поділі на дві половини — Росію в Європі і Росію в Азії 38. Так само, як і Західна Європа, котра означувала свою цивілізацію, порівнюючи себе з напівсхідною відсталістю Східної Європи, Петро і Катерина намагалися співвідносити Росію з Європою на противагу колонізованому Сибіру, що належав до Азії. Саме цей поділ і робив Сибір таким дражливим питанням. Катерина розлютилася, коли французький астроном, абат Шапп д’Отрош, приїхав 1761 року до Сибіру спостерігати за проходженням Венери через сонячний диск, а 1768 року надрукував свою «Подорож по Сибіру», де з осудом відгукнувся про цивілізацію Росії. Катерина розгнівалася настільки, що сама написала (482) французькою мовою «Спростування, або Розгляд чудово виданої поганої книжки», де висміювала Шаппа 39. Можливо, вона згадала про нього, коли дізналася, майже двадцять років опісля, що Ледьярд хоче перетнути
