Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф

до такої риторики і зносили її терпляче, з добрим гумором; а сівши на козли, починали свистіти й співати своїх народних пісень, наче і не було нічого» 108. Вбачаючи безпосередній зв’язок між тілесним покаранням і народними співами, Кокс перетворив фольклор на основне враження мандрівника Східною Європою XVIII століття. У цьому випадку привченість селян до палиці підтверджувалася тим, що після побоїв вони одразу ж починали співати. Сама народна пісня була відповіддю на «красномовство» і «риторику» палиці. Пісня і палиця ставали взаємодоповнювальними проявами варварства. (461)

Ці асоціації Кокса не були випадковими. Вони знову з’являються на шляху від Москви до Санкт-Петербурґа. Тепер він спочатку згадує палицю, а потім переходить до детального фольклорного опису російських співів.

Як я зауважив раніше, чужоземцеві, котрий хоче подорожувати не зволікаючи, слід не лише дістати паспорт, а й також знайти російського солдата, який не сперечатиметься із селянами і не чекатиме, поки візьметься до роботи повільний поштмейстер, а швидко вирішить справу за допомоги своєї палиці. Мужики, швидко замовкаючи завдяки цьому німому засобові переконування, без труднощів пристосовуються до вимог, і коні з’являються майже одразу.

Під час подорожі Росією мене вразила схильність тубільців до співів. Навіть ті селяни, що були кучерами й форейторами, тільки-но бралися за свою справу, відразу починали наспівувати і займалися цим безперервно протягом кількох годин. А ще більше мене здивувало, що вони часом співали партіями; я часто був свідком їхніх своєрідних музичних діалогів, що складалися зі взаємних запитань і відповідей, неначе вони проспівували (якщо я можу дозволити собі так висловитися) свої повсякденні розмови. Форейтори співають від початку до кінця прогону, солдати співають у походах, селяни співають за найтяжчою роботою, у шинках лунають їхні жартівливі пісеньки, а тихими вечорами я часто чув, як повітря тремтить від звуків, що долинали із сусідніх сіл 109.

У цьому незвичайному пасажі Кокс дуже уважний до формальної природи співів у Росії, підкреслюючи виконання у парі, у вигляді діалогу. Та йому тільки й лишалося, що зауважувати формальні ознаки, адже він нічого не розумів з почутого, про що забув повідомити читачів. У його описі знову вражає різкий перехід від теми тілесних покарань до міркувань про народні пісні. Спершу селяни повинні «швидко замовкнути» під ударами палиці, і лише потім вони починали співати. Ближче до кінця уривка здається, що Кокс чув, як співала вся Росія. Музичний діалог мужики могли провадити тільки між собою, бо жоден мандрівник не міг до них приєднатися, хіба що за посередництва солдата та його палиці. (462) Оповідь Кокса про народні співи у Росії одночасно відбивала і зацікавленість тими, кого він зустрічав під час своїх мандрів, і відчуження від них. Фольклористика, що формувалася яко наукова дисципліна, ставала посередником між Західною Європою та Європою Східною.

Фортіс, як і належить, завершує свою розповідь про морлахів стислим викладом їхніх поховальних обрядів, але і тут він обирає специфічно забарвлену лексику. «Родина плаче і голосить над мертвим, — повідомив Фортіс. — Співаються хвалебні пісні про померлого». Від теми похорону він переходить до загального висновку, підсумовуючи те, що він назвав «найпомітнішим звичаєм народу, досі маловідомого в Європі». Знайомлячи Європу з цими звичаями, Фортіс постав як антрополог, котрий знаходить свій предмет зовсім недалеко від дому, за Адріатичним морем, у межах Венеціанської імперії, але, звісно, поза «гожими частинами Європи». Однак його твір був не лише даниною науці: «Я можу сподіватися, що всі мої зусилля та цілий мій труд будуть винагороджені, якщо хоч трохи розважать вас і публіку» 110. Найпомітніші звичаї можуть виявитися кумедними, але завдяки фольклорному описові співів і танців антропологічне дослідження Східної Європи справді перетворювалося на розвагу. Ідея Східної Європи яко фольклорної скарбниці співів і танців, що вперше з’являється за часів Просвітництва, дожила до XX сторіччя й до наших днів. Фольклорну спадщину Східної Європи, звісно, можна сприймати зі щирою цікавістю, але така цікавість історично виникла в атмосфері заплутаної зверхньої поблажливості — у той момент, коли на географічному пограниччі між Європою та Азією, на філософському пограниччі між цивілізацією та варварством, на науковому пограниччі між давньою історією та сучасною антропологією було виявлено Східну Європу.

Розділ восьмий
Залюднюючи Східну Європу

Частина 2: Відомості про звичаї та расову належність

«НАДЗВИЧАЙНО ПОГАНЕ»

1791 року, коли Йоганн Ґотфрід Гердер опублікував четверту частину своїх «Ідей», котра містила міркування й пророцтва щодо слов’ян, Йоганн Ґотліб Фіхте подорожував Польщею. 1769 року Гердер також міг поїхати до Франції через Польщу, але замість цього поплив Балтійським морем, лише зиркнувши на Польщу з борту корабля, про що можна судити з його щоденника. Набагато пізніше, 1798 року, Гердер написав вірша, в якому витлумачив поділ Польщі яко попередження Німеччині:

Поглянь на свого сусіда, Польщу, колись таку могутню

І таку пихату! Тепер вона на колінах, позбавлена

Скарбів і честі 1.

Пізніше, 1802 року, Гердер повернувся до XVIII століття та просвітницьких конвенцій, аби написати поему про Станіслава Лещинського. В одній строфі він промовляє безпосередньо до Польщі: «Горе, нещасна Польще, горе тобі!», а в іншій — до Лещинського: «Але щастить тобі, Станіславе!», оспівуючи його геркулесові зусилля, які винагородила «імперія наук і мистецтв», щоправда, не у Польщі, а в Лотаринґії 2. У поемі справді натякалося, що Лещинському пощастило, коли він втратив Польщу, позаяк вона не заслуговувала на просвіченого монарха.

Водночас Гердер усвідомлював, що для німців Польща була «сусідкою», географічно близькою та легко досяжною, і (466) зовсім не такою далекою, якою вона видалася мадам Жоффрен з Парижа. 1790 року великий Ґете навідався на один тиждень до Польщі, доїхавши аж до Кракова. Він майже нічого не занотував, але підсумував свої враження у листі до Гердера: «Протягом цих восьми днів я бачив багато надзвичайного, хоча здебільшого воно було надзвичайно погане» 3. Наступного року Фіхте, не літературна знаменитість, як Ґете, а тоді ще молодий філософ, вирушив до Польщі, аби стати приватним вихователем у Варшаві. Він пробув у Польщі близько місяця й занотував свої враження у щоденнику. Попри