Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф

та навіть якщо Фортіс і ставився з особливою прихильністю до католиків, то в оповіді це майже непомітно, тільки зауважено, що католицькі храми менш брудні. Він повідомляє, що священики загалом зловживали «наївною довірливістю» людей, продаючи їм, наприклад, «забобонні цидулки». Ба більше, у фраґменті, котрий достеменно нагадує інші тогочасні описи Східної Європи, він твердить, що священики навіть б’ють своїх парафіян, аби «дрючком виправити тіла своєї грішної пастви» 89. Як для Тотта в Молдавії і Кокса в Росії, (451) для Фортіса тілесні покарання стали однією з визначальних ознак Східної Європи.

Фортіс не вагаючись називає морлахів «варварами», хоча й має при цьому певні застереження. Пурпурові капелюшки, які носили дівчата на «знак незайманості», в його описі добірно прикрашені монетами, мушлями, намистинками, пір’ям, «усілякими яскравими блискітками» — «аби різнобарвними прикрасами і звуками, які з’являлися з кожним рухом голови, привертати й затримувати на собі погляди присутніх». Звернувши увагу читача на морлаських дівчат, він визнав, що «серед розмаїття цих вигадливих і варварських прикрас часом трапляються зроблені зі смаком й вельми елегантні». Щодо їхнього волосся, то «вони завжди вплітають у нього бляшки, намистини або монети з дірочкою, як татарки чи американки». Таке порівняння — в дусі вже традиційних поглядів на народи Східної Європи, але поява у цьому ряді американських індіанців була новим засобом, за допомоги якого тогочасна антропологія намагалася створити цілісну концепцію варварства. Коли морласька дівчина одружувалася, церемонія відбувалася «під грім мушкетів, пістолів, під варварські крики та гучні привітання». Про перше виконання шлюбного обов’язку повідомляли пострілом з пістоля. Весільний обряд, який, на думку Фортіса, був «диким і брутальним», вимагав, щоб наречений ударив чи штовхнув свою обраницю або «здійснив подібний галантний учинок». Цілком у дусі просвітницьких уявлень про Східну Європу італієць підсумував, що «морлаські жінки й, можливо, більша частина жінок Далмації, за винятком мешканок міст, не мають нічого проти побоїв» 90.

Звичаї морлахів, пов’язані з дітонародженням, «видаватимуться нам дуже незвичайними», зауважив Фортіс, адже жінки «часто народжують у полях або на дорогах без будь-якої допомоги», а вже «наступного дня повертаються до звичної праці чи до випасу худоби». Цю фізичну витривалість затьмарювали лише акробатичні способи годування дітей: «Груди морлаських жінок неймовірно довгі, й годі сумніватися, що вони можуть годувати своїх дітей через плече або з-під пахвини». Але Фортіс не став твердити, що бачив такі трюки на власні очі. Описуючи особливості зовнішнього (452) вигляду морлаських чоловіків, він згадує про те, що «вони голять свої голови, залишаючи лише маленьке пасмо ззаду — як поляки чи татари» 91. Немає підстав думати, що Фортіс коли-небудь бував у Польщі чи Татарії, тож таке об’єднання народів було радше даниною конвенційним формулам конструювання Східної Європи.

Вихід у світ «Подорожей Далмацією» 1774 року викликав в Італії вибух наукових дискусій: одразу з’явилися два критичних відгуки уродженців Далмації, які гадали, що знають предмет ліпше за Фортіса. П’єтро Нутріціо Ґрізоґоно в 1775 році опублікував у Флоренції «Міркування про сучасний стан Далмації», а Джованні Ловрич написав «Зауваження з приводу різних частин «Подорожей Далмацією» синьйора абата Альберто Фортіса», що вийшли друком у Венеції 1776 року. Ловрич вважав себе знавцем передусім «звичаїв морлахів» і не погоджувався з Фортісом у багатьох конкретних питаннях. Наприклад, він спростовував, що морлаські жінки годували своїх немовлят через плече або з-під пахвини. Вдаючись до перукарських подробиць, Ловрич наполягає, що чуб морлаських чоловіків не такий, як у поляків чи татар, а трохи довший. Зате він не ставив під сумнів наукового розрізнення між морлахами і «культурнішими, гожішими націями», в чиїх очах перші виглядали «дивними і варварськими» 92. Фортіс не змарнував нагоди позбиткуватися з критики Ловрича у пародійній «проповіді», що вийшла друком 1777 року в Модені.

Крім академічних суперечок в Італії, книга Фортіса також викликала і політичні дискусії у Венеції. Для Вольтера Далмація могла асоціюватися з Польщею та Україною, Фортіс шукав порівнянь із Сибіром, а насправді нею управляли з Венеції яко частиною її Адріатичної імперії. З такого погляду відкрите Фортісом варварство могло свідчити про недбале управління і ставило урядовців у незручне становище, тим паче, що ця книжка, завдяки перекладам, стала відома в цілому світі. Тому Фортіс не дістав омріяної професорської посади у Падуї. Одним з тих, хто у Венеції виступив проти нього, був поет і драматург Карло Ґоцці, переконаний консерватор і ворог Просвітництва. Він поставив собі творчу мету — відновити комедію дель арте, тому його далекі від усілякої наукової антропології п’єси «Король-олень», «Жінка-змія» і (453) «Турандот» були казковими драмами з химерно переплетеними сюжетами, з фантастичними елементами й східними мотивами. Він звинуватив Фортіса у хибному розумінні обов’язків імперії: «Я не вірю, що абатові Фортісу, розум якого викликає тільки повагу, треба нагадувати, що для заохочення у венеціанській Далмації й Албанії всіх тих благ, що їх приносить працьовитість, слід, спочатку зважаючи на звичаї і глузд, поступово поширювати міцну, здорову моральність, яка могла б підготувати розум, дух і серце для розсудливості й послуху» 93.

У 1780 році Фортіс опублікував у Неаполі працю «Про вирощування каштанів у Далмації». Він керувався не турботою про сільськогосподарський та економічний поступ морлахів, а прагненням повернути їх до примітивного життя, яке він вважав для них найвідповіднішим. Вирощуючи каштани, морласький селянин зміг би «відмовитися від плуга, яким він не вміє користуватися, й повернутися до пастушого життя, що найбільше відповідає лінощам і кочовому походженню цього народу» 94. В 1784 році Фортіс звернув увагу на проблеми Південної Італії, опублікувавши «Фізико-географічні листи про Калабрію та Апулію». 1787 року він пише трактат «Про мінеральні нітрати», де викладає свої міркування про хімічні добрива. Звинувачений у якобінстві, він 1796 року виїхав з Італії до Франції й урешті дочекався офіційного визнання за Наполеона, який сприяв багатьом тодішнім дослідникам Східної Європи. Фортіс помер у 1803 році в Болоньї, а шість років по тому, 1809-го, Наполеон приєднав Далмацію до складу Французької імперії як одну з іллірійських провінцій.

«Музика та поезія, танці та розваги»

«Подорожі Далмацією» Фортіса було перекладено англійською, французькою та німецькою мовами; і найглибший слід його опис морлахів залишив не в інтелектуальній історії Італії, де викликав суперечки, і не в Англії, хоча лорд Б’ют був замовником експедиції й удостоївся присвяти, і не у Франції, хоча Наполеон і визнав заслуги італійського священика. Найбільший розголос морлахи отримали в Німеччині протягом 1770-х років, особливо до (454) цього спричинилася розповідь про їхні пісні