Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф

Мішель Дюше в «Антропології та історії доби Просвітництва» дослідив початки сучасної антропології у XVIII столітті. Джузеппе Кочіара у своїй «Історії фольклористики в Європі» переконливо доводить важливість XVIII століття, й зокрема Гердера, для формування сучасної фольклористики 76. Антропологія і фольклористика розвинулися яко наукові дисципліни тільки у XIX столітті, але у XVIII столітті, можливо завдяки своїй науковій недоформованості, вони відіграли вагому роль у створенні ідеї Східної Європи. Вольтер, переосмисливши історію передусім як історію звичаїв (moeurs), указав шлях від історії до етнографії. У своєму історичному «Есе про звичаї» він уявляв, як Європа — «від Петербурґа до Мадрида» — прямує через новочасну історію, «населеніша, цивілізованіша, багатша, просвіченіша», але водночас він вживав критерій звичаїв, аби позначити поділ Європи, відрізняючи «нашу частину Європи» від таких земель, як Фракія чи Татарія 77.

Увага просвітителів до європейських звичаїв ще більше загострилася через їхню зацікавленість іншими континентами. Девід Спадафора в «Ідеї поступу» наголосив на важливій ролі шотландського просвітництва, вкупі з такими постатями, як Адам Ферґюсон, Джон Міллар і лорд Кеймс, а також Девід Г’юм та Адам Сміт, для дослідження «поступу людської культури» і опису ступенів розвитку суспільства від варварства до цивілізації. Пітер Джеймс Маршалл і Ґліндур Вільямс у «Великій мапі людства» досліджують еволюцію англійських поглядів на Азію, Америку, Африку та Океанію у XVIII сторіччі. Гердер використав вислів «мапа людства» (Die Karte der Menschheit) в есе 1777 року, а Маршалл з Вільямсом запозичили назву своєї книжки й епіграф до неї в Едмунда Берка, котрий писав того-таки року, що й Гердер:

Тепер перед нами в одну мить розгортається Велика Мапа Людства; на ній немає більше жодного стану чи ступеня варварства й жодного способу витонченості, які б не поставали в цю ж мить перед нашими очима. Такі різні цивільності Європи і Китаю, варварство Татарії та арабів. Дикість Північної Америки і Нової Зеландії 78. (445)

«Воєвода Перван з Кокорича, шляхетна молода панна з Кокорича та молода панна з Котору» з твору Альберта Фортіса «Подорож Далмацією», Лондон, 1778 рік. Розгляд «звичаїв морлахів» супроводжується ілюстраціями, на яких зображено чоловіків і жінок у місцевому вбранні. Фортіс вважав, що побачив у Далмації «звичаї, поезію, музику, одяг і житло такі ж татарські, як і в Сибіру», але водночас намагався спростувати легенду про морлахів «як народ лютий, нерозважний, негуманний і здатний на будь-який злочин». (З дозволу Гатонської бібліотеки Гарвардського університету.)

У такий спосіб Берк підкреслює розширення світогляду і знань своєї епохи, що тепер охоплювали всю планету. Коли пізніше він намагався вилучити Польщу зі сфери англійських інтересів, йому довелося розташувати її аж на Місяці. Розвиток антропологічних уявлень про Східну Європу відбувався у контексті загального прагнення Просвітництва створити мапу цивілізації та варварства. Але випадок Східної Європи був особливим, адже її вважали за частину самої Європи, звісно, частину негожу, а варварські морлахи мешкали не у Новій Зеландії і навіть не в Татарії, а зовсім поруч — на тому боці Адріатики.

Фортіс народився 1741 року в Падуї (на три роки раніше від Гердера) і ще в юнацькому віці став священиком. (446) Однак він віддавав перевагу геології над богослов’ям і заснував згодом, 1768 року, у Венеції просвітницький часопис під назвою «Europa Letteraria», «Літературна Європа». Його початкова концепція Європи була суто італійською, зорієнтованою з півдня на північ. Для нього, який доволі байдуже ставився до свого сану священика, Рим був «столицею світу», але радше «сумною столицею». У своєму щоденнику він закликав італійців не зневажати «мешканців півночі», які, можливо, незабаром знатимуть достатньо, щоб «зневажати нас». Експедиція до Далмації 1770 року мала об’єднати південь з північчю, англійців та італійців, створивши єдину західну позицію, з її науковим підходом і культурною зверхністю, спрямованими на схід. Ще перед тим Фортіс відзначився геологічною поемою «Про катаклізми, від яких постраждала наша планета», а також доволі грубою антиклерикальною сатирою під назвою «Лист гірського священика про охрещення недоношених дітей», написаними 1769 року. Наступного року Фортіс вирушив з Венеції до Далмації 79.

Для Вольтера у його «Есе про звичаї» Далмація асоціювалася з найвіддаленішими землями Східної Європи: «частину Далмації, північ Польщі, береги Дону та родючу землю України» він називає колоніями, де люди «шукали землі на просторах нового світу й на межах старого». Для Фортіса, чиє дослідження про морлахів також стосувалося звичаїв, Далмація теж пов’язана зі Східною Європою.

Я побачив звичаї, поезію, музику, одяг і житло такі ж татарські, як і в Сибіру. З погляду природничої історії, а також для мандрівників, яких ми називаємо культивованими, це золота земля. Крім цих переваг, я повернувся звідти, вміючи цілком пристойно базікати по-слов’янськи 80.

Отже, як і Гердер, Фортіс навіть з Далмації зміг побачити вершини Татарії, що нависали над Східною Європою і впливали на звичаї, поезію, музику та одяг мешканців, як це можна було сприйняти з перспективи «мандрівників, яких ми називаємо культивованими». Він навіть припускав, що «останнє нашестя татар» за часів Чингісхана залишило в Далмації сліди татар і калмиків, яких «усе ще можна було розпізнати». Але завдяки мовному чинникові — слов’янській мові — (447) морлахи посідали своє місце у Східній Європі. Мова також прояснювала і їхню давню історію, хоча походження морлахів «губилося в темряві варварських епох разом з багатьма іншими націями, котрі так подібні до них у звичаях і мові, що їх можна сприйняти за один народ, розкиданий по величезних просторах від узбережжя нашого моря до покритого кригою океану». Так виглядала Східна Європа — об’єднана етнографічно від Адріатичного моря до Північного Льодовитого океану й заселена за давніх часів унаслідок «переселень різних племен славів, що під іменами скіфів, ґетів, ґатів, гунів, славінів, хорватів, аварів і вандалів наводнили римські провінції». Встановивши єдність Східної Європи від Арктики до Адріатики, Фортіс означив другий її вимір — від Адріатики до Чорного моря. Залишки тих народів, які він перераховує, Пейсоннель виявив на узбережжі Чорного моря, тому Фортіса цікавило, чи не могли морлахи також походити з того реґіону. Він підкріпив це припущення етимологічним аналізом, читаючи «морлахи» як «мор-влахи», тобто «чорні валахи» з-над Чорного моря. При цьому він переконував, що вони були не чорношкірими, а «такими ж білими, як і італійці» 81. Сама необхідність цього застереження свідчила про те, що його читачі