Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф

У XVIII столітті лише міркування Руссо, висловлені у «Суспільній угоді», могли зрівнятися за таємничою пророчістю з думками Гердера. На сім років раніше Руссо провістив, що татари підкорять Росію і стануть «її володарями, а також нашими». Так само як і Руссо, Гердер сумнівався у цивілізації, а тому, можливо, був готовий повірити, що її подолають варвари, дрібні дикі племена, і принесуть із собою якусь нову цивілізацію. Гердер вважав, що слава французької культури відійшла у минуле: «Епоха Людовика проминула, а отже, й епоха Монтеск’є, д’Аламбера, Вольтера й Руссо: нам залишилися тільки уламки». Переконливим свідченням літературного занепаду для Гердера була «Енциклопедія» Дідро, яка доводила, що французи вже нездатні на справді ориґінальний твір 57. Але саме Франція була метою подорожі Гердера, і, перш ніж закінчити свій щоденник, він востаннє кидає погляд назад, аби розгледіти майбутнє Росії.

«Велика імператрице!» — вигукує він, звернувшись до неї напряму, на манер багатьох інших філософів, і так само, як вони, наважується назвати її роботу над правовим кодексом «помилковою» (unrecht). Вона не усвідомлювала природи і наслідків деспотичного правління у Росії. «Велика імператрице, ні!» — знову вигукує він, запитуючи: «Де ж тепер Монтеск’є?» і де ж знайти «другого Монтеск’є?». Конрад Біттнер, пишучи про Гердера й Росію, припустив, що Гердер вважав себе цим другим Монтеск’є, який зуміє (435) створити закони, що відповідатимуть російському духові 58. І справді, у 1760-х роках майже кожен філософ — від поважного Вольтера у Фернеї до молодого Гердера у Ризі — уявляв себе співрозмовником і радником Катерини. Казанова 1765 року в Санкт-Петербурзі обговорював з нею календарну реформу, а 1767 року Мерсьє приїхав з наміром реформувати решту. В 1765 році Гердер написав хвалебну оду імператриці й, можливо, тому 1767 року отримав запрошення кинути викладання у Ризі й стати шкільним інспектором у Санкт-Петербурзі 59. Звісно, між запрошенням до Росії такої знаменитості світового рівня, як Руссо 1766 року, і запрошенням молодого перспективного вчителя Гердера в 1767 році на посаду була велика різниця. У будь-якому разі, Гердер відмовився і залишився в Ризі до 1769 року, коли покинув Російську імперію назавжди. Втрачена в 1767 році нагода свідчить, що Гердер, як і багато інших філософів, волів, аби його роман з Росією зоставався платонічним. Справді найбільшої напруженості він сягнув на відстані, коли Гердер уже прямував до Франції.

1769 року Гердер писав до Риги з Нанта, просивши надіслати йому книжки про Росію, вкупі з німецьким виданням «Петра Великого» Вольтера, та розпитуючи про успіхи Катерини у роботі над кодифікацією законів 60. Але політика Росії цікавила його набагато менше, ніж слов’янська етнографія і фольклор. Через багато років, 1802-го, за рік до своєї смерті, Гердер на якийсь момент повернувся до фантазій про Росію попереднього покоління. В пасажі, разюче подібному до листів Вольтера або бесід Дідро, Гердер шкодує, що Петро заснував свою столицю у Санкт-Петербурзі, а не в Азові. «Наскільки іншої форми набула б тоді Росія!» — зітхав він. Російська столиця в Азові насолоджувалася б «чудовим кліматом у гирлі Дону, в самому серці імперії, а монарх міг би розпоряджатися європейськими й азійськими провінціями, як правою і лівою рукою». Все це Петро проміняв заради нагоди через Санкт-Петербурґ «уплутатися в дрібну торгівлю з маленькою Західною Європою («des kleinen westlichen Europa»)» 61. Гердерова Західна Європа виглядає чимось дрібним і незначним, що залежало від його особливого філософського й географічного погляду. (436)

Інтелектуальні інтереси Гердера у 1770-х роках охоплювали питання мови і давньої історії. 1772 року він написав своє «Дослідження про походження мови», а в середині того-таки десятиліття — працю «Найдавніший документ людського роду». Його увага до походження і старожитностей поєднувалася з інтересом до фольклору, про що свідчать публікації у 1778–1779 роках його збірників народних пісень. У цій сфері Гердер був батьком-засновником, і значення його праць виходить далеко за межі східноєвропейського фольклору. Але саме завдяки Гердерові народи Східної Європи стали предметом серйозних досліджень фольклористів. У праці 1777 року Гердер розглядав народні пісні яко засіб розвитку «мали людства» — нової фольклористичної географії, що підкреслювала проблему відсталості:

Всі нерозвинені народи співають і працюють; вони співають про те, чим займаються, і оспівують свої заняття, їхні пісні — архіви народу (das Archiv des Volks), скарбниця їхньої науки і релігії, їхньої теогонії і космогонії, діянь їхніх батьків і подій їхньої історії 62.

Фольклор для Гердера був точкою, в якій ці народи зринали із нерозвиненого минулого до антропологічного сьогодення — кожен зі своїм особливим архівом, котрий виконував функцію його етнографічної ідентифікації. Що ж це за народи? Гердер спробував окреслити географічний ареал фольклорних студій: «У самій Європі досі є низка народів не пізнаних, не описаних з цього погляду. Ести і латиші, венеди і слов’яни, поляки і росіяни, фризи і прусси» 63. Звісно, більша частина цієї праці пізнання й опису мусила охопити Східну Європу. Але сам список дуже цікавий: в ньому перемішалися національні й реґіональні, стародавні й сучасні назви. До слов’ян Гердер ще не зараховував автоматично поляків і росіян. Його підхід до фольклору змінював звичні категорії аналізу.

Свою першу збірку народних пісень Гердер видав у 1778 році, в рік смерті Руссо. Безсумнівно, пропонуючи 1769 року зробити Еміля національним дитям Лівонії, (437) він складав шану ідеям Руссо; в їхніх поглядах на національну культуру і національну ідентичність чимало спільного. У своїх «Міркуваннях» Руссо пропонував Польщі створити національні установи, щоб «виховати геній, характер, смаки і манери» поляків. Він наполягав на збереженні «давніх звичаїв» і навіть «запровадженні (нових) звичаїв, які пасували б полякам», аби в такий спосіб зміцнити їхню національну ідентичність 64. Інтерес Руссо до давніх звичаїв скидався на Гердерове захоплення фольклором, але пропозиція щодо введення нових звичаїв (тобто, іншими словами, незвичаєвих звичаїв) виказує подальшу мету Руссо — формування національної ідентичності. За Гердером, національна ідентичність лежить у фольклорі й давніх звичаях — своєрідному історичному архіві, за допомоги якого можна її означувати і досліджувати. Але мета антропологічного підходу Гердера полягала не так у вихованні ідентичності народу, як у розпізнаванні його і розміщенні на «мапі людства». Якщо Руссо мріяв,