Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф
Свою оповідь про болгар Ґіббон починає з хибного твердження, що вони були слов’янами за походженням. Небезпідставно стверджуючи, що болгари розмовляли слов’янською мовою, він також недбало зараховує і волохів до числа споріднених народів:
Їхня мова беззаперечно доводить, що болгари походять від склавонської, або, точніше, слов’янської раси; а споріднені з ними серви, боснійці, раски, хорвати, волохи тощо (425) наслідували або норми, або приклад головного племені. Як полонені чи підданці, союзники чи вороги Грецької імперії вони розійшлися по всій цій землі від Евксіну до Адріатики 41.
За термінологією Ґіббона, слов’яни були окремою расою, яка складалася із чималої кількості племен. Картографічна конкретизація «від Евксіну до Адріатики» фіксувала найзахіднішу межу Східної Європи. З приводу походження слов’ян він цитує латинське джерело — трактат Йоанна Христофора де Йордана, опублікований 1745 року у Відні, але ставить під сумнів цінність цієї праці з огляду на походження самого автора. «Його зібрання і дослідження корисні для вивчення старожитностей Богемії та навколишніх земель, — пише Ґіббон про Йордана, — але його погляди обмежені, його стиль варварський, його критика поверхова, до того ж придворний радник так і не позбувся богемських упереджень». Насправді власні упередження Ґіббона і хибне твердження про слов’янське походження болгар дозволили йому використати давні богемські джерела під час роботи над історією Болгарії. Водночас він допускає скіфські впливи, описуючи драматичну поразку візантійського імператора Никифора, якого 811 року розгромив болгарський хан Крум, зробивши з черепа імператора позолочений кубок. «Ця дикунська чаша має відблиск скіфської степової вдачі» 42. Ця дивна згадка про «відблиск» із кольоровими конотаціями вказує на расовий підхід до антропології, за допомоги якого тогочасний історик намагався пояснити походження і поширення звичаїв серед варварів давнього світу.
«Коли чорні зграї угорців уперше ринули на Європу, приблизно через 900 років після Різдва Христового, — писав Ґіббон, представляючи наступний народ зі свого списку, — їх із переляку і через забобонність прийняли за Гога і Магога зі Святого Письма, за знаки і передвісників кінця світу». Ґіббон покликався на латинські твори угорських істориків XVIII сторіччя: книжку Ґеорґа Прая, що вийшла у Відні 1775 року, й працю Штефана Катони, що з’явилася між 1778 і 1781 роками в Пешті. «Їхня раціональна критичність уже не задовольняється марнославним родоводом (426) від Аттіли й гунів», — зауважив Ґіббон і сам не вагаючись приписав угорцям ще непевніше походження, називаючи їх «одним зі скіфських племен». Як і у випадку болгар, переселення угорців окреслило протяжність Східної Європи, від Волги до Дунаю, позаяк навіть після того, як вони осіли на теренах сучасної Угорщини, то на Волзі жили «давно втрачені брати» «язичники і дикуни, що також звалися угорцями» 43. У такий спосіб Ґіббон констатує проміжне становище Східної Європи, з різними ступенями й мінливим співвідношенням цивілізації та дикості.
Звертаючись до творів візантійського імператора X сторіччя Константина Багрянородного, Ґіббон усвідомлював, що наука його часу здатна вдосконалити класичний поділ варварських народів. Лінґвістичні дослідження свідчили, що «угорська мова стоїть осібно, наче ізольована, серед склавонських діалектів; але вона має близький і виразний зв’язок з угро-фінською расою, расою примітивною і дикою, що колись населяла північні землі Азії та Європи». Також Ґіббон наводив тогочасний «татарський доказ», який пов’язував угорську мову з мовами народів Сибіру 44. Коли Ґіббон працював над своєю історією, наука XVIII століття вже прийшла до сучасної лінґвістичної класифікації, за якою угорська належала до угро-фінських мов. Це було встановлено завдяки різним географічним дослідженням, які проводили передусім у Сибіру, десь від часів царювання Петра. Штраленберґ, швед, який потрапив у полон до Петра, протягом 1720-х років збирав лексику і порівнював мови Сибіру, приблизно одночасно з російським істориком Татищевим. У 1730-х роках російський історик німецького походження Ґерард Міллер працював над списками лексики Сибіру, а Й.-Е. Фішер, котрий продовжив цю справу в 1740-х роках, склав сибірський словник і чітко сформулював мовну спорідненість Сибіру й Угорщини. Працю Фішера про походження угорців було опубліковано 1770 року, а Ґіббон згадує її в примітці 45. Але в 1765 році Жокур абсолютно помилково повідомляє в «Енциклопедії», що «мова Угорщини є діалектом слов’янської мови». Сумніви науки з приводу цієї проблеми зростали через загальну тенденцію XVIII століття змішувати й поєднувати народи Східної Європи як у давній, так і в новітній історії. Зокрема, (427) мовні порівняння дозволяли Ґіббонові пов’язувати сучасних угорців з татарами, підкреслюючи і підкріплюючи його концепцію про близькість давніх угорців до скіфів.
Образ усіх цих варварів у Ґіббона сповнений мальовничої дикості: «Намети угорців були зі шкіри, одяг з хутра; вони голили волосся і робили надрізи на обличчях». Але до їхніх рук він вклав річ цілком визначеного антропологічного походження: «Їхньою традиційною смертельною зброєю був татарський лук». Порівняння зі стародавньою Скіфією стали метафоричними й менш виразними; наприклад, коли угорці вирушали на розбій, то «у своїй скіфській шаленій швидкості протягом одного дня викорінювали і знищували все навколо у радіюсі п’ятдесяти миль». Ґіббон визнає, що «їхня любов до сирого м’яса залишилася у народних леґендах про те, як вони пили кров і бенкетували серцями замордованих». Окрім цього, він часом міркує про менш емоційні речі, які, щоправда, також стосуються крові, але не випитої, а успадкованої — одного з чинників расової належності угорців. «Тутешня раса, тюркської або угро-фінської крові, — писав Ґіббон, — перемішалася з новими поселенцями скіфського або склавонського походження» 46. В такий спосіб слов’янські та скіфські складники Східної Європи перемішувалися в крові.
Нарешті, Ґіббон звертається до питання походження «русів» — «споріднених зі шведами й норманами», котрі, як і ґоти раніше, перетнули Балтику і «відвідали її східні береги, тихий осідок фінських і склавонських племен». «Тиша» цих східних берегів означала, що про народи, які жили тут, давня історія досі не чула, і Ґіббон несподівано переносить назву «руси» зі скандинавських гостей на ці тихі племена. «Первісні руси з Ладозького озера, — писав він, — шкурками білих вивірок платили данину цим чужинцям, яких вони прозвали варягами, тобто розбійниками». Поступово чужинці «перемішалися з русами кров’ю, релігією і мовою». У
