Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф
«Загалом вважають, — вів далі Левек, — що Петро І, зійшовши на трон, бачив навколо себе лише пустелю, заселену дикими звірами, яких він спромігся перетворити на людей» 17. Простежуючи російську історію аж від доісторичних племен стародавніх слов’ян, Левек переходив до викладу історії часів Петра та Катерини II, а не починав з них. При цьому він пропонував ширші погляди, ніж у старшого покоління просвітителів, особливо Вольтера. Але сила традиційних уявлень була такою, що коли в часописі Ґрімма рецензували «Історію Росії» Левека, оглядач не втримався від позіхання: «Неважко побачити, що в стародавній історії Росії мало цікавого, адже ці ранні епохи пропонують лише пам’ятки війни і диких звичаїв» 18. Фактично вже тоді, коли історіографія стала чутливішою до ранніх періодів історії Східної Європи, парадигма Петра-деміурга все ще викликала захоплення, навіть поза цариною історії Росії. «Загальна історія Угорщини» Клода-Луї де Сасі, видана 1780 року, майже одночасно з «Історією Росії» Левека, припонувала виклад «від перших завоювань гунів до наших днів». Подаючи Угорщину і Францію як опозиції «на двох кінцях Європи», Сасі несвідомо прийняв поділ континенту на Східну і Західну Європу. Відтак було цілком природно стверджувати, що правління Марії-Терези, котра померла 1780 року, стало для Угорщини «епохою революції, подібною до епохи Петра Великого в Росії». Ця «революція» провістила початок цивілізації: «Корисні ремесла почали процвітати у цій країні, навіть науки почали випромінювати добротворне напівсвітло (demi-jour)» 19. Вживання слова «demi-jour» чудово ілюструвало те, що Східна Європа перебуває десь посередині між пітьмою варварства й світлом цивілізації. Завдяки цій концепції історія стародавніх набігів варварів, укупі з гунами, слов’янами, скіфами та сарматами, стала невід’ємною частиною концепції Східної Європи у свідомості Просвітництва. (412)
«СТАРОДАВНІЙ І ТЕПЕРІШНІЙ СТАН МОЛДАВІЇ»У своїй схемі слов’янського світу у вигляді концентричних кіл Пейсоннель виділив Угорщину й румунські князівства Волощину і Молдавію як окремі мовні анклави. Як і Пейсоннель у 1750-ті роки в Криму, Отрів у Молдавії в 1780-х роках з’ясовував вплив мови і стародавньої історії на сучасний стан провінції. Від 1785-го до 1787 року він офіційно служив яко французький секретар і неофіційно яко французький консул при дворі молдавського господаря у Яссах, підданця турецького султана. Одним з його попередників на цій службі у 1770-х роках був Жан-Луї Карра, майбутній месмерист і революціонер, автор «Історії Молдавії та Волощини», що починалася твердженням: «Франція, Англія, частина Німеччини й Італії займають центр континенту, звідки линуть промені, що освітлюють інші частини земної кулі». Молдавію і Волощину, на думку Карра, можна було успішно колонізувати, як не надто віддалені частини земної кулі, «адже відстань не така велика, тож тут можна покладатися на всі ресурси цивілізованої Європи». Передача світла Західної Європи до Європи Східної означала й зворотний рух: передачу новин і знання про країни на кшталт Молдавії та Волощини. Виконуючи це завдання, Карра прояснював співвідношення між країнами і народами.
Не належить варварським і неосвіченим народам першими пізнавати нас; якраз навпаки, це ми маємо (…) відкривати (démêler) характер, геній, навіть фізіономію сучасних народів, розташованих на цій землі ніби для того, щоб стати об’єктами наших спостережень і нашої критики. Отож ми маємо пізнати ці народи до того, як вони пізнають себе самі і, своєю чергою, захочуть пізнати нас 20.
У 1787 році, провівши два роки в Яссах, Отрів уклав так і не опубліковані «Міркування про стародавній і теперішній стан Молдавії», написані в епістолярній формі до нового фанаріотського господаря Александра Іпсиланті, названого тут «мій Володарю» («Mon Prince»).
Листи до князя, безперечно, виглядають як напучення просвіченого абсолютизму, адже Отрів обіцяє господареві, що історія принесе йому «світло та натхнення великих взірців». (413) Але коли Отрів звернувся до стародавньої історії у її стосунку до сучасних звичаїв молдавського народу, його міркування стали більше скидатися не на листування Вольтера, а на «Міркування» Руссо.
Якби я, мій Володарю, належав до народу, яким Ви правитимете, я заради Вас став би його істориком, понад усе присвятивши себе тому, щоб піднести його у Ваших очах, щоб відповісти на наклепи й забобони, які намагаються принизити його, неначе він негідний або нездатний тішитися щасливим правлінням. Мені вистачило б мужності проголосити, що з усіх народів, які нас оточують і славляться стародавнім походженням, ми єдині повністю дотримуємося звичаїв і законів своїх предків. (…) Ми одні, не будучи невилучною частиною великої імперії, але сплачуючи данину, зберігаємо наше ім’я і наші громадянські норми. (…) Ми одні оберігаємо закони і мову першого народу всесвіту, як ознаки належності до найшляхетнішого походження, деякі його звичаї зберігаються як (наші) національні традиції, і, нарешті, ми бережемо безцінну й незнищенну простоту тих стародавніх римлян, що підкорили всесвіт, і тих скіфів, що їх не підкорив ніхто 21.
Риторичне набуття молдавської ідентичності («ми одні»), самовпевнене твердження, що цей народ «гідний» та «здатний», і насамперед тлумачення стародавніх звичаїв як «національних традицій» страшенно скидається на звернення Руссо до поляків. І справді, «Міркування» Руссо опубліковано 1782 року в Парижі, тож Отрів міг їх прочитати перед своїм від’їздом до Константинополя в 1784 році. Руссо вважав, що в усій Європі лише Польща зберегла відблиск античного духу греків та римлян і що тільки «національні установи» створюють «національні риси», котрі відрізняють поляків від інших народів, отож украй важливо дотримуватися «давніх звичаїв», серед яких найцінніший — «простота вдачі» 22. Позаяк Східна Європа загалом надавала такий багатющий матеріал для теоретичних імпровізацій з національною ідентичністю, то і поляків, і молдаван можна було втиснути в один інтелектуальний формат.
Безперечно, Отрів значно краще обізнаний зі стародавньою та новітньою історією Східної Європи, ніж Руссо. (414) Він подав докладний покажчик «народів, що оточують нас» у Молдавії, повідомивши, що у давнину «тут пройшли даки гуни, ґоти, візиґоти, остґоти, авари, вандали і кумани», а в недавні часи «на цій землі панували булгари, угорці, семигородці, козаки, росіяни і поляки» 23. Майже двадцять років перед тим Вольтер захоплено уявляв, як війська Катерини перейдуть Дунай і підкорять Молдавію; тепер опір російському впливові став завданням
