Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф

і греків скіфи були втіленням культурної «іншості», а подальші суперечності античної географії перетворили Геродотових скіфів на «народ, що живе поміж двома різними світами, на кордонах між Азією та Європою» 10. Таке розташування робило скіфів особливо зручним матеріалом для конструювання Східної Європи у XVIII сторіччі. Хоча їх використовували й для інших цілей, наприклад, у Вольтеровій трагедії «Скіфи», написаній 1767 року, вони втілювали громадян Женеви. Але навіть тоді Вольтер не міг позбутися асоціацій зі Східною Європою, і, надіславши п’єсу до Угорщини Яношеві Фекете, писав: «Нащадок гунів хоче побачити мою скіфську драму». Попри те, що ототожнення стародавніх (408) скіфів із сучасними татарами вважалося цілком переконливим, просвітницька етнографія, зрештою, усвідомила, що ще важливішу роль у поєднанні минулого і сучасного Східної Європи відігравали слов’яни. В античних джерелах слов’яни згадувалися як один з варварських народів, але в сучасному світі вони репрезентували розгалужену мовну групу, що пов’язувала різні країни Східної Європи. Пейсоннель підкреслив їхнє значення, помістивши у передмові до своєї книжки нарис про походження слов’янської мови. Вольтер, зацікавившись цією книжкою після її виходу 1765 року, жартома заявив, що має намір «добре вивчити давню слов’янську мову» 11.

У своїй лінґвістичній передмові Пейсоннель насамперед намагався довести, що слов’янська мова була не рідною мовою мешканців Адріатичної Іллірії, а принесеною туди варварами-завойовниками з-за Дунаю. Ці завоювання окреслили межі слов’янського мовного простору у стародавній історії, їх можна зауважити і в сучасному світі: «В Європі цією мовою розмовляють у Далмації, Лібурнії (або Хорватії), що є західною частиною Іллірії, в Західній Македонії, в Епірі, Боснії, Сербії, Болгарії, Росії, Московії, Богемії, Польщі, Сілезії; вона також жива ще в деяких азійських країнах». В усіх цих країнах, на думку Пейсоннеля, розмовляли спорідненими діалектами однієї мови; щоправда, дослідник вилучив угорську мову зі слов’янської мовної групи, пов’язуючи її корені з татарською або турецькою і вважаючи, що виникла вона у Сибіру. Лінґвістичні пошуки походження слов’янської мови також перетворювалися на «розплутування» Східної Європи; адже так багато народів, «об’єднаних під іменем слов’ян, або славонців, витісняли й заступали один одного», що все легко «мішалося й переплутувалося». Пейсоннель був готовий «розплутати хаос настільки, наскільки дозволятимуть мої дослідження слов’янської мови» 12. Це було незмінною формулою дослідників Східної Європи XVIII століття; і хоча мова могла стати, і справді була, ключем до заплутаного коду, Пейсоннель, шукаючи коренів слов’янської мови, перемістив її на інший рівень контекстуального хаосу. Покликаючись на Тацита, він завершує ці пошуки безглуздо широким відсиланням до стародавніх сарматів, «котрі внаслідок численних набігів заселили, під загальним ім’ям слов’ян, Польщу, Росію, (409) Моравію, Угорщину й усі інші землі, де їхня мова живе до сьогодні» 13. Назва «Сарматія», що охоплювала землі Східної Європи у «Стародавній географії» д’Анвілля, також слугувала загальною назвою цього терену в етнографічних викладах Пейсоннеля.

Лінґвістичну схему Східної Європи Пейсоннель зобразив у вигляді концентричних кіл. У центрі опинилися Угорщина й Семигород, де говорили угорською мовою, «що походила від варварів Туркестану». Потім ішло коло, а радше півколо, Молдавії та Волощини (що дугою оточували Семигород), де розмовляли «своєрідною латиною, зіпсутою мішаниною всіх варварських мов, які одна за одною стікалися до цих країн». Слов’янська мова утворювала останнє і найбільше коло, котре обрамлювало решту й визначало обшир Східної Європи. Це викривлення географії геометрією свідчило, наскільки ефективно мова могла правити за аналітичний критерій для конструювання цілісного простору. Пейсоннель також запропонував «Нове зображення слов’янських народів», невимушено й легко розплутуючи той хаос, який він сам так сумлінно нагромаджував: «Більше немає потреби зважати на різне походження цих народів, що за минулих сторіч здійснили всі ті набіги, про які я досить детально розповів; всіх їх тепер треба вважати слов’янами» 14. Вочевидь, Східна Європа утворювалася завдяки поглядові спостерігача і була справою фокусу, зосередження уваги; чи, можливо, після винайдення лінґвістичного критерію вона стала справою слуху.

Якщо Пейсоннель зрозумів, що слов’янська мова може стати структуротворним елементом Східної Європи, то П’єр-Шарль Левек був першим французом, який усвідомив, що для написання стародавньої або нової історії цього реґіону слід досконало знати цю мову. Його «Історію Росії» було опубліковано 1792 року в Парижі, коли Рюльєр розпочав публічні читання фраґментів зі своєї історії Польщі. Праці їх обох про Росію та Польщу стали історичними шедеврами французького Просвітництва і зберегли своє значення впродовж XIX століття. Якщо книга Рюльєра нарешті побачила світ 1807 року, коли Наполеон створив Велике князівство Варшавське, то працю Левека було перевидано 1800-го й 1812 років, у рік смерті автора й вторгнення Наполеона (410) до Росії. Але коли Польща Рюльєра — результат наукових досліджень у Парижі, то Левек працював безпосередньо в Росії. Він вирушив туди 1773 року, одночасно з Дідро, навіть з його рекомендацією, але повернувся до Парижа набагато пізніше за філософа, 1780 року. Левек викладав літературу у кадетському корпусі в Санкт-Петербурзі і водночас займався наукою, ставши найвидатнішим французьким славістом свого сторіччя. У передмові до «Історії Росії» він сам високо оцінив свої академічні заслуги:

Даремно француз ставитиме собі за мету написати історію Росії, не покидаючи Парижа або задовольняючись розшуками у наших найбільших книгозбірнях. (…) Слід їхати до Росії, там приректи себе на кілька років нудних і впертих досліджень, вивчити не лише сучасну російську мову, а також давню слов’яно-руську, що нею написано всі літописи. (…) Саме так я і зробив 15.

Таке підготовляння не лише дало Левеку змогу написати повну історію Росії, але також додати до неї особливий вступ про «Слов’янську старожитність». Мовний простір, що його описав Пейсоннель з такими труднощами, у Левека здобуває певну культурну тяглість завдяки дослідженням релігійної міфології.

Рюльєрові в «Анархії в Польщі» нічого було сказати про стародавню історію, тож він просто назвав поляків і росіян частинами одного народу, «який під спільним іменем словенів, або слов’ян, розійшовся дванадцять сторіч тому по всьому сходу Європи». А Левек у своїй «Історії Росії» мав що сказати. Він не ототожнював росіян зі слов’янами, але припустив, що завдяки подібності мови, звичаїв, а також під впливом стародавніх джерел «їх почали плутати зі слов’янами». Навіть більше, самих слов’ян «древні плутали зі скіфами». Левек вважав, що слов’яни «прийшли зі Сходу» й заселили Росію, що відтак стала «їхнім першим осідком в Європі». Вони могли ринути на Римську імперію яко «північні» варвари, але, на думку Левека, за походженням належали, безперечно, до «східних» варварів. Племена, що колись підкорили імперію, були предками тих, хто «тепер населяє Богемію, Болгарію, Сербію, Далмацію, частину Угорщини»,