Винайдення Східної Європи: Мапа цивілізації у свідомості епохи Просвітництва - Ларрі Вульф
Як географічне джерело він цитує д’Анвіллеву «Російську імперію, її походження і зростання», але, вочевидь, він також мав під рукою його-таки «Стародавню географію», бо розташував Росію, покликаючись на «географію Скіфії», згадавши навіть про «розпливчасту та нескінченну картину скіфської пустелі». Ґіббон відстежує, як руси заселили землі вниз за течією Дніпра до Чорного моря, визначивши торговельний шлях через Східну Європу «від Балтики до Евксіну, від гирла Одри до константинопольського порту». Ґїббонова оповідь зосереджується навколо руських походів на Константинополь протягом ІХ-Х століть, які дали йому нагоду з уїдливою поблажливістю показати погляд варварів на візантійську цивілізацію: «Вони заздрили дарам природи, яких їх позбавив власний клімат, вони прагнули заволодіти творами мистецтва, що їх не могли відтворити з лінощів, а придбати — з бідності». Такі «піратські пригоди», як з’ясувалося, не були справою далекого минулого, адже «образ їхніх морських походів знову ожив у минулому сторіччі, коли козацькі флотилії вирушали з Борисфена у плавання тим самим морем з тією ж метою». Ще раз впали кордони між давньою і новою історією, — і козаки XVII століття, сівши у свої «чайки» на Дніпрі, вирушили до X століття. Ця думка ще чіткіша у примітці: тут згадується Бопланів «Опис України», де сказано, що «якби не вогнепальна зброя, сучасних козаків можна було б прийняти за давніх русів». Таке бачення навряд чи було історичним, однак дозволило Ґіббонові пов’язати давню історію з часами Катерини: «За наших часів російські флотилії вже плавають не Борисфеном, а навколо цілої Європи» 48. Тож руси знову опинилися під Константинополем, уже не на козацьких чайках, але, либонь, з тією самою метою.
Кульмінацією цього розділу стає розповідь про прийняття християнства у Києві й відмову русів від людських жертвоприношень, а на завершення Ґіббон висловлює певні міркування про прихід християнської релігії до європейських варварів. «Північні та східні землі Європи, — писав він, (429) наближаючись до географічного означення Східної Європи, прийняли релігію, яка відрізнялася від поклоніння їхнім місцевим ідолам більше в теорії, ніж на практиці». Хоча Ґіббон не зміг утриматися, щоб не відважити такого ляпаса християнству, він не вважав, що прірва між цивілізацією та варварством була незначущою:
Прийняття варварів до лона громадянського і церковного суспільства звільнило Європу від набігів норманів, угорців і русів з моря й суші, які почали вчитися жалувати своїх братів і вдосконалювати свої володіння. Запровадження законів і ладу здійснювалося за сприяння духовенства; так паростки мистецтв і наук з’явилися у диких країнах земної кулі 49.
Майже непомітно Ґіббон змінює історичну перспективу, і точкою відліку стає не стародавній Рим чи Візантія, а Європа. З появою «склавонських і скандинавських королівств» він уже не потребує свого компаса, аби зорієнтуватися в географії цивілізацій: «Вони перейняли вільний і шляхетний дух європейської республіки і поступово прилучилися до світла знання, що линуло із західного світу» 50.
«БЕЗЛІЧ ДРІБНИХ ДИКИХ ПЛЕМЕН»1764 року, коли Ґіббон вирушив у Рим, двадцятирічний Йоганн Ґотфрід Гердер приїхав у Ригу, де став учителем і священиком. Рига разом із провінцією Лівонією, теперішньою Латвією, належала Росії з 1710 року, коли Петро Великий забрав її у Швеції після перемоги над Карлом XII. Однак Рига зберегла відносну автономію навіть у складі Російської імперії. Влада залишалася в руках німецького бюргерства, а місто користувалося рештками ганзейської незалежності. Влітку 1764 року, незадовго до непомітного прибуття туди Гердера восени того самого року, Рига вітала набагато важливішого гостя — свою нову імператрицю Катерину. Саме вона у 1780-х роках знищить залишки лівонської автономії, відмовившись визнавати локальні обмеження свого просвіченого абсолютизму, але навіть після цього, як свідчитиме на зламі століть Коббетт, Рига залишатиметься (430) особливо відкритою до Балтики, будучи частиною Росії, але на самій її окраїні. Справді, протягом усього XVIII сторіччя узбережжя Балтійського моря аж до найсхіднішої його точки — Санкт-Петербурґа стало чимось на кшталт відкритого кордону Східної Європи. Гердер дістався до Риги через Балтійське узбережжя, з Кеніґсберґа, тільки-но прослухавши курс лекцій Канта; у Кеніґсберґу він був на території Пруссії підданцем Фрідріха. На захід від Кеніґсберґа лежав Ґданськ, що належав Польщі, але, як і Рига, зберігав певну міську автономію. Ґданськ і Рига, розташовані відповідно на Віслі й Двіні, були пунктами доступу до Східної Європи.
Ґіббон виїхав з Рима, настільки приголомшений його колишньою славою, що одразу розставив усіх варварів Європи на свої місця навколо цього безсумнівного центру цивілізації. Гердер покинув Ригу 1769 року, вирушивши через Балтійське море і Ла-Манш до Нанта у Франції. Звідти він згодом поїхав у Париж. Тож він здійснив мандрівку з краю Східної Європи до самого серця Європи Західної. Однак Гердерів «Щоденник моєї подорожі 1769 року» був цілковито присвячений Східній Європі, яку він залишав позаду, дія розвивалася у напрямку, протилежному самій подорожі. І справді, перше речення щоденника зраджувало дезорієнтацію не тільки на місцевості, але й у часі — через використання іншого календаря в Російській імперії: «23 травня / 3 червня я вирушив з Риги і 25 травня / 5 червня поплив морем бозна-куди» 51. Гердерові довелося провести решту життя у ґетівському Веймарі, але ідея Східної Європи, яка зародилася в Ризі й розвинулася у щоденнику 1769 року, залишилася з ним назавжди. Ґіббон розселяв варварів десь на околицях з величною зневагою, а часом з іронією блискучого класичного стиліста. Натомість Гердер під час морської подорожі був ладен писати про цих самих варварів із бурхливим захватом і непідробною цікавістю в стилі, котрий незабаром здобуде славу як «Буря й Натиск». Варварів давньої історії він втискає до етнографічного сьогодення й навіть до майбутнього, створеного його шаленою уявою. Вони знайдуть спокій лише через двадцять років, на сторінках фундаментального твору Гердера «Ідеї до філософії історії людства», у частині четвертій (книга XVI, розділ IV) під назвою «Слов’янські народи». (431) Для Ґіббона слов’яни яко предмет давньої історії були чимось
