Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк
Куликовскій, Опмгъ ихучеиім влкхическихъ культтмгь, 126— lift* ш Sieber, op. eit, 349.
Лааривсяій, Иэсдъдоввяіе о мифячссяихъ вѣроианіянъ у Сиавмігь in, обдана и доасдь. въ «Учеиыд * За пнскахъ» 2-го класся СПБ Академій Науігь, 1863. т VIL
Сумцовъ, О свал обыч., 96- 97 ш Liebrecht, Zur Volkskunde, 328. ш Sieber, op. cit.. 302 -307
U1 Max Ktovalevsky, Tableau des origines et de l'évolution de la famille et de la propriété, 1890, 42, 47.
цивілізації, значно вище розвинутій А за часів групових шлюбів та матріяр-хату, коли жінка стояла так високо, її продаж був би дисонансом у соціальній організації, але викупне чи грошова кара за умикання є цілком логічні, і це стає свого роду неминучою умовою для того, щоб умикання могло перейти до другої фази, в якій воно пізніше являє собою легальну форму шлюбу між особами ріжних родів. В українському шлюбі плата за молоду мала повне значення віри (Wehrgeld) і заховала це значення й пізніше, бо ж платили не тільки батькам І братам молодої, але й цілій родині (gens). Це дуже добре зазначене в обов’язковому для молодого звичаєві давати подарунки, які являли собою плату за дівчину; цього звичаю додержують і досі, і він має не тільки ритуальне, але й цілком реальне значення, справу цю залагоджують наперед таким способом, що кожний член родини дістає подарунок як свою частку. Отже, платня за молоду хоч і замирювала ворожнечу, що встановлювалась між двома родами, але вона не касувала цілком прав, що їх парубки з роду дівчини на неї мали і які були порушені тим, що дівчина була вихоплена з їх племени. Як відомо, у всіх примітивних народів, що знаходяться в стадії комунального шлюбу або в стадії переходу від цього шлюбу до шлюбу індивідуального, широко користуються вільним коханням до шлюбу.
1 Ін воля, з часом потрохи обмежувана, перетворюється нарешті в санкціонований релігією обов’язок, що дає певні права передусім парубкам з роду дівчини 1ів, далі вождям та жерцям, а далі материному братові та батькові молодої. Встановлюються таким способом ріжні форми комунального та релігійного гетеризму, що à la longue прибирає форму jus primae noctis. Ми вже спостерігали всі пережитки цього звичаю в українському весіллі. В пе-реймі та в тому, що парубки з села дівчини не пускають поїзду молодого у двір молодої, ми бачимо пережиток комунального гетеризму; подарунки панові й священикові, а також стародавній звичай пунічної плати показують, що останки jus primae noctis існували ще не так давно в українських селах, як ми це вже зазначали. Нарешті, в болгарському весіллі ми бачимо також сліди аналогічних прав в формі игирлика, чн права батька, що оплачується після дефлорації.
Поминаючи ріжні форми пережитків гетеризму, маємо в українському весіллі ще одне пвтания, шо його підійняв Зібер, а саме про публічну дефлорацію молодої та публічне показування доказів її чистоти. Цей учений наводить факти щодо цього звичаю у багатьох народів. У населення Бенгуе-ли, коли видають заміж дівчину, иіо не має посагу, то напередодні шлюбу до дверей її хати сходиться натовп жінок з прапором та дзвіночками. Ці жінки ведуть молоду, вбрану в своє найкраще вбрання та покриту серпанком, по цілому селі, з краю в край, пропонуючи її дівоцтво тому, хто більше дасть. Знайшовши покупця, жінки зоставляють йому дівчину на цілу ніч і приходять по неї другого дня. Вони беруть «нечесну» дівчину, прив'язують ковдру з її ліжка до довгого дрючка і водять таким способом «несчасну жертву» по всіх вулицях, з безсоромними вигуками, проголошуючи її ім’я та вихваляючи її добру поведінку перед кожним, хто зустрінеться. Потім ведуть дівчину до жениха, а він дякує їм за добру волю та за клопоти, за посаг, що вони нри-
*“ У КаїлНагої. наприклад, МаМггІ — чолов» ta Malier! — жінка ке сиіл» »ат» .іюбоїиїм півдоскн між собою Не таке суворе провило було у Runandalu (ииший рід КапіНагої); в дійсності Jus primae noch.* належало всім мушинам племени, без розділу на роди (G. Raynaud, op. cil. Bull, de la Soc. d’Ettuiogr., 2e »er., St 42, 147). Явна річ. що це перехідний стан Мабуть, пережиток цього звичаю знаходимо у Франції (La Marche), де едівчата в день свого шлюбу бігають та обіймають усіх, кого зустрінуть,, все це на очах своїх майбутніх чоловіків» (Laisnel de la Salle, Croyances et légendes du centre de la France, II, 66).
дбали, і дає їм за те бика або певну кількість горілки '**. Як свідчить Бурк-гардт, у старих арабів, ще перед тим як підбили їх вагабїги, існував аналогічний звичай. Азірські араби мали звичай привозити з собою на ярмарок своїх дорослих дочок, наказавши їм убратись якнайкраще. Там, ходячи перед своєю дочкою, батько вигукував: «Хто хоче купити дівчину?» Шлюб, хоч він і був змовлений раніше, брали на ярмарковій площі, і жадна дівчина не могла одружитись инакше . Наводячи ці факти, Зібер ставить таке питання: «Звичай демонструвати публічно, показувати гостим матеріальні докази, що заховала своє дівоцтво до дня шлюбу, чи цей звичай, шо існує у багатьох народів, як-от у болгарів та українців, не являє собою пережиток бенгуельського звичаю, що модифікувався під впливом культури і придбав через те инший характер»®51. Ми можемо відповісти иа цс питания тільки позитивно. Не спиняючись на повній аналогії, що існує між цими звичаями та церемоніями, які супроводять українське весілля, досить звернути увагу на те, що у примітивних народів дівчата до шлюбу користуються абсолютною волею, що саме по собі дівоцтво не має в них якої-будь поваги, що навіть часто дівоцтво, як таке, вважають шкідливим для дівчини та несприятливим для неї ,и. Тому неможливо припустити, щоб первісною причиною походження цього звичаю було жадання з боку жениха, чи його родини, дістати дівоцтво незайманої дівчини та її бажання сконетатувати цей факт з урочистими церемоніями. Те детальне обшукування, якому мусить підлягати молода, входячи до комори, можна було б вважати за засіб, щоб
