Студії з української етнографії та антропології - Федір Кіндратович Вовк
Мн маємо далі цілу серію послідовних сцен, пересякнутих релігійним та драматичним характером, чи краще сказати Літургійним, з певним числом персонажів, що з них кожний має цілком означену ролю, і нарешті з хором, який абсолютно відповідає хорові стародавнього релігійного культу та стародавньої драми. Вивчаючи послідовний порядок, за яким ідуть всі ці сцени, ми помічаємо три головних акти, що коло них згруповані всі церемонії, а саме: сватання, заручини та весілля. Приготування вінків, гільця, короваю, навіть саме шлюбне благословення в церкві —все це акти другорядні, і вони служать тільки підготуванням до основних актів весільного свята. В нашій студії ми бачили, що кожний з цих основних актів Істотно виявляє те саме: наподоблення умикання та купівлі молодої, замирення двох сторін, спільний бенкет, жертви І. нарешті, введення молодого в його шлюбні права; але всі ці церемонії в усіх трьох актах виконуються за порядком їх розвитку та їх повности. Як ми це вже бачили на початку нашого досліду, сватання, яке починається з того, що з'являються свати і виголошують ритуальні промови, являє собою наподоблення спроби умикання молодої, замирення і, нарешті, купівлі молодої за пляшку горілки; потім іде релігійний ритуал обміну хлібом, акт пиття з тої самої чарки; разом із тим молодий остаточно дістає право приходити спати з дівчиною. Акт заручин скомплікоааний появою хору, який майже ніколи ие бере участи в сватанні. Заручини так само починаються з візити сватів та з наподоблення ворожнечі, яка нарешті приводить до встановленого по згоді викупного. Після цього обмінюються хлібом, далі відбувається релігійний ритуал садовлення молодої на посад; спільна вечеря та визнання за женихом права спати з дівчиною підкреслене ще тим, що мати сама стелить постіль Без жадного сумніву, ие визнання за старих часів не було, як тепер, тільки умовною формою, а провадило до реального зближення. Нарешті, весілля є не що инше, як істотне відтворення того, що ми бачили на сватанні та на заручинах, але тільки з більшими деталями та більш розвинуте. В наподоблениі військового походу жениха, з метою уво-ліктн дівчину, знаходимо ту саму драму умикання, значно розвинуту. Далі, спроби умикання, опір родини, оборона братів, замирення двох родів, пику пне, виплачене братові молодої та цілій родині, урочисте садовлення молодого та його майбутньої жінки на посад перед священним деревом — гільцем, розподіл священного хліба короваю, відведення молодої до хати молодого і. нарешті, реальне зближення — дефлорація дівчини, що під час неї поводяться, відповідно до ритуалу, урочистим та публічним способом; явна річ, що саме цей акт — дефлорація — і є метою всіх шлюбних обрядів, бо ж вони відбуваються тільки в тому випадку, коли молода — дівчина, І ніколи не виконують їх, коли вона вдова auu.
Потрійне повторення того самого ритуалу в усіх істотних частинах весілля не можна пояснити тільки самим бажанням продовжити шлюбне свято. На жаль, наші джерела дуже мало освітлюють це питання, і ми мусимо обмежитись нашими власними висновками зи
Нам здається, що це повторення можна наблизити до того, що ми знаходимо й тепер у багатьох примітивних народів, у яких перед остаточним шлюбом мусить бути доконане тимчасове зближення,— шлюб на спробу,— і це практикують як свого роду іспит. Цей звичай є у червопошкурих в Канаді, в отомеїв у Мексиці, у санталів в Індії, на острові Цейлоні, у багатьох племен Сибіру 46 та взагалі у всіх тих народів, що дають відтворенню перевагу над дівоцтвом, У європейських народів ці тимчасові шлюбн існували в формі nuits d'érpeuve, Probenächte,— пробних ночей, як це мн мали вже нагоду зазначити в цій праці.
Отже, мн бачимо, що у внутрішньому складі українського весілля, поруч з чисто релігійними звичаями, як молитва та жертва, дуже важливе місце призначається драматичному наподобленню стародавніх звичаїв, як-от звичай спати з дівчиною до шлюбу, ритуальне умикання дівчини, оборона, що до неї готуються всі мущини з роду дівчини, одрізування їй волосся, право на молоду всіх мушин її нової родини — батька та брата молодого тощо. Всі ці акти, що не мали релігійного характеру, набрали його з часом та суворо визначились, ставши разом із тим необхідними аксесуарами релігійного культу.
З річей звичайних та З річей звичаєвого права вони стали річами культу, як це не раз доводиться зазначати тим, хто працює над студіями, аналогічними з нашими. Так, наприклад, жиди довго вживали крем'яних ножів для операції обрізання J,î; живий вогонь, цебто вогонь, що його «люде,—як каже Ріг-Веда, примушують вродитись од двох арані швидкими рухами своїх рук* (VIі, І, І), заховує й досі свій привілей бути виключним джерелом, з якого можна брати священний вогонь у індусів та у багатьох инших народів зи. Так само в Архангельській губернії існує звичай корнстатись ним під час церемонії орання навколо міста чн села з метою охоронити населення чи скотину від якоїсь пошести. Вживають також цей вогонь і в Тульській губернії під час гер, що відбуваються на святого Івана 3,s. Це особливість примітивних громад,— каже Bagehot3,в,— що більшість їхніх звичаїв, вико* нуваних протягом століть, набирають чогось подібного до надприродної санкції... Вся громада переконана, що станеться
