Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

Мда, здалеку мені здавалось, що покої Густава не так вже й високо, але підійшовши до стінки впритул, розумію, що надії марні.

—Вам не здається, що надто легко нам уся ця авантюра вдається? —з подивом помітила Ци, а мене мов током вдарило. А й справді... з чого б це так мало охорони? З чого б це ми їх так легко спатки вкладали? І як чотирьом дівчатам вдалось обійти сотню стражників?

—Подумаємо про це потім. —розумно зауважила Ванесса, повертаючись до Ци. —Люба, тепер твоя черга показати, на що здатна.

Я завмерла, очікуючи почути те, що придумала наша всесильна Ванесса. У неї ідей повен вагон, та ще й здібностей візочок. Ех, до подруг мені ніколи не дотягти, а до дракониць тим паче.

—Потрібно, аби ти виростила міцні, довгі ліани до он тієї тераси. Зможеш?

Ельфійка лише фиркнула, починаючи розминати кисті.

—І не таке я матінці робила. —відразу після цих слів з землі почали прориватись маленькі зелені патички, що росли з кожною секундою та переплітались одна з одною. Дивлячись на усе це дійство, мов заворожена, помітила, як вправно ліани почали чіплятись за терасу, утворюючи міцні сходинки до покоїв Густав.

Моє серце завмерло... що я йому казати буду? Так багато пройшла, а навіть не знаю, що скажу.

—Що мені казати? —стривожено заметушилась,підбігаючи до Ванесси. —Що казати? А якщо скажу щось не те і він мене вижене?

—Гей! —підбадьорливо посміхнувшись та труснувши мною за плечі, вона тихо мовила: —Кажи те, що ось тут.

Пальчиком вказала на серце, змушуючи мене насупитись.

—Сховай голочки, їжачок. І просто слухай серце. Воно підкаже.

—Усе! —мовила Ци, задоволено посміхаючись.

—Гаразд, ми з Орисією почнемо підійматись, ти чекай на мене внизу, я спущусь відразу ж, як тільки вона опиниться в покоях. Якщо почуєш бій дзвону, ховайся.

Не чекаючи на відповідь чи бодай якусь моральну підготовку, дівчина вчепилась руками за одну з ліан, а потім спритно перескочила на іншу. А мені що робити, я ж так не вмію!

—Давай швидше, інакше нас знімуть звідси раніше, ніж ти встигнеш сказати: “Рятуйте!”

Слова вампірки завжди змушували до дій, тому з легкою посмішкою на устах та з героїчним настроєм я вчепилась за ліану. Мммм чорт! У неї це виходило легко і не вимушено, а я повисла на рослинці, мов на канаті.

—Підтягуйся руками та відштовхуй тіло ногами. Ну ж бо! —суворо шикнула Ванесса, котра вже на метра три була далі від мене.

—Не можу. —заскиглила, важко пирхаючи. Це дійсно було важко!

—Можеш. Просто не хочеш. Ногу туди став. —прошепотіла Ванесса, вказуючи на горизонтальну ліану. Вже через п’ять хвилин я підійнялась аж на один поверх! Залишилось ще три.

—Ти повзеш, мов равлик. —з усмішкою мовила, вкотре підтягуючи мене своїми руками. —І червона, мов буряк.

—Ну вибачте, по ліанам не доводилось лазити. —пробурчала, знову стрибаючи на іншу вітку.

—Хто б міг подумати, зухвала землянка лізе на терасу покоїв Його Високості. —зустрівшись з моїм похмурим поглядом, Ванесса пирснула від сміху, а потім почала кривлятись: —Що? Дракони? Та хто такі ці гівнюки? Та я в житті за ними бігати не буду, та й заміж не піду!

—Не знущайся. —образливо простягнула я, наздоганяючи Ванессу. Ну, казала я, і що? Немає в мені здібностей Ванги, майбутнє не бачу, не права була. Ну з ким не буває?

—Я ж по доброму.

—Так, але не приємно.

—Пробач.

Вона знову простягнула мені руку, підтягуючи там, де самотужки я не могла.

—Дякую вам.

—Поки немає за що. —з усмішкою мовила вампірка, дивлячись нагору. —Ще трохи, люба. Давай швидше, тому що нас так скоро спіймають. Дивно, що тривогу досі не підійняли. Та й з вікон видно, що хтось по ліанам лізе.

—Байдуже! Головне, що нам усе вдається. —хитро мовила, міцніше хапаючись руками за рослинку. Руки жахливо пекли, а м’язи починали боліти, та я старанно дерлась до цілі, маючи в намірах будь-що помиритись з Густавом.

“Якщо Магомет не йде до гори, то гора йде до Магомета.” —у моєму випадку не Магомет, а Його Високість.

—Ще трішки. —проскрипіла зубами, тягнучись пальчиками до тераси.

—От же проблема ти ходяча. —Ванесса спустилась на метр вниз, чіпляючись ногами за ліани та підставляючи свої плечі мені під ноги. —Давай ліз. Я підсаджу. Швидко ліз!

—Але... ти зруділа? Ти впадеш, і я впаду. Це тобі не цирк-шапіто.

—Ти мені ще побалакай тут. Я кажу, ліз!

Сперечатись з нею зараз було просто не можливо, тому я боязко зігнула ноги в колінах та скинула химерні шльопики з ніг. Вони з ляскотом впали на землю, а Ванесса зло зашипіла:

—Дурна чи що? Так і мертвого розбудити можна.

—Пробач. —винувато втиснувши голову у плечі, я поставила одну п’ятку на плече вампірки, а потім і іншу. —Оййй, не хитайся!

—Та не хитаюсь я.