Академія дружин драконів - Бетсі Прусс
Коли професорка Доротті на силу відпустила нас, я із задоволенням побігла до дверей академії, адже мала справи набагато цікавіші! Сукні! Сьогодні дівчата оцінюватимуть мою роботу, точніше, роботу близнючок, але ідеї то мої.
Здавалось, що вічно збивати когось на повороті — це вже моя звичка, тому я навіть не здивувалась.
—Знову ти? —здивовано, але задоволено поцікавився Люцій, впіймавши мене за плечі. —Навчись ходити, а не літати.
—А я компенсую відсутність крил. —не менш радісно відповіла, посміхаючись.
Ми так довго не бачились з ним, що я навіть про образи забула, і про поцілунок... ну, майже. Але незручності не було! Лише теплота, як до давнього знайомого, котрий ніколи не полишить у біді.
—Останніми днями тебе зовсім не чути. Плануєш щось грандіозніше, ніж чвари? —серйозно запитав чоловік, але вже через секунду розреготався.
—О так, спалю до біса цю хатку на курячих ніжках.
Охоронці, що саме проходили повз, трохи здивовано покосились у наш бік, але помітивши погляд Люція, поспішно покинули коридор.
—Ти говорив з Густавом? —перейшла до найцікавішого, адже саме мала знайти дракона для цієї розмови.
Те, як важко він зітхнув, зовсім не сподобалось мені. А те, як співчутливо в очі подивився, взагалі добило.
—Не знаю, що ти там натворила, але він тебе й в академії бачити не хоче. Сказав, аби ти збирала речі. Він відправить тебе на Землю відразу ж, як тільки ти попросиш про це.
Що? ЩО? Ось так просто він відправить мене додому? А як же... я ж потрібна йому! Потрібна ж?
Очі тут же почало щипати, але я швидко закліпала, відводячи погляд.
—Як же так. Я... не хочу додому! Хочу, але не зараз. Люцій, що ж мені робити? —благально здійнявши на дракона очі, мов на останню надію, я вирячилась, намагаючись загіпнотизувати як не красою, то хоча б на жалість надавлю. Хоча мені й справді було шкода. Я не знала, що все обернеться от так. Я не хотіла його образити. І тим паче, я не хочу покидати цей світ тоді, як тільки почала налагоджувати власне життя. Всі ці химерні створіння, їх магія, особливості, усе це стало для мене таким рідним, що мій світ здається сірим та похмурим.
—Ріша... —Люцій відразу ж змінився. Його погляд потеплішав, брови нервово засмикались, а долонями він ніжно огорнув мою праву руку. —Я можу забрати тебе з собою! Якщо ти не хочеш повертатись, я заберу тебе. Чуєш? Я дам тобі усе, про що лише попросиш. Я вмію бути добрим та дбайливим чоловіком...
Чоловіком? Він це зараз серйозно?
Серце неприємно кольнуло. Ображати його зовсім не хотілось, та й надії марні давати я не хочу, тому обережно висмикнула пальці з його міцної хватки.
—Лютику... я...
—Не відповідай мені зараз! Ти можеш подумати. Гаразд? Я дам тобі час, обіцяю.
Він виглядав таким розгубленим але й зосередженим водночас, що це трохи лякало. Чоловік нагадував людей з психічним розладом, і причиною розладу цього дракона стала я. Навіть не віриться! Ну от як я могла так вляпатись?
—Мені вже час. —повідомив Люцій, дивлячись мені за спину. —Обіцяй подумати! Я повернусь дуже скоро і ми зможемо про все поговорити.
Усе, що я змогла, лише шоковано кивнути, дивлячись, як стрімко йде Люцій за декількома стражами. І що це було? Зізнання у коханні? Чи він просто вирішив знайти собі утриманку? Чи можу я довіряти йому? Аааа, скільки питань! А відповіді де шукати?
До швейної кімнатки я поверталась пригніченою... розмова з Лютиком добряче вибила мене з колії. Мало того, що Густав бачити мене не бажає і навіть слухати не хоче, так ще й цей захисник на “полі бою” з’являється, наражаючи й себе на небезпеку. У їх порядках та законах я теля неотесане, але не важко здогадатись, як відреагує принц, дізнавшись, що його обрана ще до балу підійняла хвоста та до іншого побігла. Хоча з чого я взяла? Якщо Густав так легко відмовляється від мене, то йому абсолютно байдуже, з ким я і коли.
—Щось трапилось? —шепнула Аріель, передаючи мені сукню в чохлі, але я лише понуро похитала головою та шморгнула носом.
—Твоя сукня. —тихим шепотом передала чохол черговій дракониці, котра почала верещати від радості, тягнучи блискавку донизу.
—Краса! Неймовірна краса! Орисіє, та ти не така вже й шкура підла, як я думала з самого початку. —вона недбало штовхнула мене плечем, на що я лише міцніше стиснула щелепу.
—І тобі на все добре! —замість мене відповіла Ванесса, а після останньої дракониці вигнала близнючок та гримнула дверима. —Що вже сталось?
—Нічого. —буркнула, падаючи на стілець.
—Ми ж бачимо, що щось сталось. Розповідай!
—Та нічого кажу! —я підвищила голос, знову шморгаючи носом. Було настільки образливо, що хоч бери та плач. В принципі, це я й зробила через дві секунди.
Ци від несподіванки зойкнула та поспіхом почала набирати в склянку води, Аріель вертілась навколо, злякано витираючи мої сльози та дмухаючи на вологі щоки, а Ванесса спокійнісінько стояла біля дверей зі складеними руками на грудях.
Не знаю, як довго я голосила, але коли образа відступила, а всередині залишилась пустота й безвихідь, я втомлено посміхнулась.
