Академія дружин драконів - Бетсі Прусс
—З ним не так вже й легко побачитись, якщо ти не високородна дракониця. —порадувала мене Ванесса, встаючи. —Тому ми будемо чекати. Чекати на відповідь від графа.
—Просто чекати? —втрутилась Аріель, також встаючи. —Час тікає, люба.
—Знаю. Тому ми допоможемо Ріші з сукнями.
—Що? —в унісон з ельфійкою пропищали, також підіймаючись. Якщо чесно, усе те, що зараз відбувалось, не аби як дивувало мене. З чого б це їм допомагати мені з сукнями? Чому вони хочуть допомогти? Їм точно щось від мене потрібно!
—Не у всього є вигода, Орисіє. —мовила Ванесса, а я знову забула про її телепатичні здібності. —Ми твої подруги, а друзі не кидають одне одного в біді.
Вампірка простягнула долоньку, яку тут же накрила ельфійка. Чому вони це роблять? Навіщо їм допомагати мені? Хіба вони не повинні ревнувати до спадкоємця та усіма способами намагатись вбити мене!?
Аріель накрила долоню Ци, а потім всі очікувально подивились на мене.
—Разом? —пошепки запитала ельфійка, змушуючи мене посміхнутись.
—Разом! —вигукнула, накриваючи долоні подруг. І хто б міг подумати, що тут у мене друзі будуть набагато вірніші.
Не довго думаючи, ми всі разом прожогом кинулись до мого “робочого місця”.
—А от і Орисія! —з зухвалою посмішкою мовила Нора. —Лови клієнтів.
—А вона точно спеціаліст у своїй справі?
—Землянка не викликає в мені довіри.
—Бездарна дівчина вирішила, що може робити все, що заманеться.
Образи лились з усіх боків, але я вперше замість того, аби розлютитись, знайшла у цьому плюси. Вони ж прийшли! І не три чи чотири, їх було аж дванадцять. Дванадцять дівчат, котрі, вважайте, вже у моїй кишені.
Картель та Натаніель тут як тут вибігли на шум, а потім почали виносити зі своєї кімнати стільчики.
—Та в тебе тут робота кипить. —прошепотіла Ванесса, задоволено штовхаючи вхідні двері. —Дівчатка, у мене є план.
Ми забігли до кімнати, а вампірка почала роздавати вказівки.
—Аріель, ти у нас вмієш заспокоювати своїм співом, тому сидітимеш за дверима та розважатимеш дракониць. Не вистачало, аби вони ще побились тут.
Куточки моїх губ сіпнулись у подобі посмішки, адже в перші дні мені так наполегливо розповідали про виховання дракониць, що я й дійсно думала, що вони справжнісінькі леді. А виявляється, дракониці аж нічим не відрізняються від мене. Ну, хіба що в них привілеїв більше, але я не скаржусь.
—Близнючки усе шитимуть, так як Ріша з нашими голками контактувати не вміє.
—Гей! —насупилась я, але тут же посміхнулась, варто було вампірці показати язика.
—Я носитиму тканини, так як найшвидша з усіх вас. Ну, а Ци допомагатиме Ріші. Усім все підходить?
Ми жваво закивали, а я наостанок виглянула за двері. Дракониці вряд сиділи на стільчиках, інколи кумедно сперечаючись, хто піде першим.
Навіть не віриться! Дійсно не віриться, адже в своєму світі я й половини цього не досягла. Шила одяг лише друзям та собі, а тут... клієнти. Перші клієнти! Та ще й не аби хто, а справжнісінькі дракониці, котрі за кожну помилку спалити готові.
Усього цього не було б без друзів. Без Ванесси, Цирілли, Аріель, і навіть Нори — без їх допомоги я б й досі не змогла розкрити свій талант.
—Що ж, тоді почнімо. —я стала посеред кімнати та витерла спітнілі долоньки об форму, доки Ци заводила першу драконицю. Її яскраве біле волосся легкими хвилями розсипалось по плечам, блакитні очі додавали невинності, а ось потворно скривлені губи не змушували сумніватись у зневазі.
—Привіт! Як тебе звуть? —спробувала хоч якось розрядити обстановку, натягнуто посміхаючись.
—А тобі яке діло? —моя посмішка тут же злетіла з губ і відразу ж захотілось викинути цю дівку звідси. Якщо вони й надалі поводитимуть себе так, довго я не протримаю.
—Май повагу, Юна. —шикнула ельфійка, стаючи біля мене. Отже, Юна... зверхня самовпевнена красуня, котра прийшла сюди за сукнею. Гаразд, якщо посмішка не допомагає, то лестощі в помічь!
—У тебе таке гарне волосся. — я сплеснула у долоні, захоплено ляскаючи віями. —І очі дуже гарні!
Дракониця лише фиркнула, мол би: “Я й без тебе це знаю.”
—Думаю, будь який фасон дуже личитиме тобі! —ага, такому мішку з кістками тільки й сукні ший. Мало того, що головою скоро стелі тесатиме через високий зріст, так ще ходить тут, кістками тарабанить. Я шила на формені манекени, а не на ось такі мішки, тому задача не з легких.
Вже через п’ять хвилин лестощів, лід почав танути. Юна посміхалась, повторюючи: “Облиш! Та годі тобі. Ти теж нічого так”
Її “Ти теж нічого так” змусило моє око нервово сіпнутись, але я ж пообіцяла бути врівноваженою, так? Тому лише мило подякувала, ніби-то розуміючи її комплімент.
—Ну от і все. Мірки зняті, тканина підібрана, можеш йти. —мовила я, передаючи аркуш паперу з фасоном сукні близнючкам.
—Коли я можу забрати сукню? —ти ба, яка швидка. —І ще, якщо вона мені сподобається, то я дозволю тобі шити для мене наряд до балу.
Сказала так, ніби послугу зробила. Мені від неї тільки підтримка потрібна у разі чого, а вона думає, що ощасливить мене роботою.
—Правда? Чудова новина! —мій тихий сміх більше нагадував скрегіт поламаних дверей. —До завтра я впораюсь. Після занять приходь.
—Гаразд. —Юна гордо смикнула підборіддя та пішла до дверей, на самому виході гукаючи: —На цих вихідних я влаштовую чаювання з моїми дівчатками, вас запрошено.
—Дуже дякую! —зголосилась Ци, підстрибуючи на місці. —Я завжди хотіла відвідати чаювання у вашому колі. Ми прийдемо.
—Аріель не забудьте. Вона нам знадобиться.
—Бувай! —гукнула ельфійка, а потім обернулась до мене обличчям та приглушено запищала.
—Чому ти так радієш, дурненька?
—Тому що дракониці нікого зайвого у своє коло не пускають. А тут... нас запрошено!!! Я й не думала що ти так швидко помиришся з ними.
—А ми й не мирились. —підійшовши до однієї з поличок, я побачила блискавку. Таку, як на моїй чорній сукні. Отже, Хелен все ж стримала слово. Якою б буркітливою вона не була, та все ж завжди добре ставилась до мене.
