Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

Особисто для мене ранок настав жахливо! Через майже безсонну ніч мої очі відмовлялись навіть відкриватись, та все ж слова подруги гулко відбились у голові: “Головне — встати! Прокинешся потім.”

—Ти встаєш? —обережно штовхнула мене Ци, а потім і взагалі почала плескати по щоках.

—Мг ти мвд чорт! —прокричала, різко підводячись. —Що за ранок такий?

Ще трохи потерши оченята, сонно попленталась вмиватись.

—А де Ванесса та Аріель? —запитала, щойно повернулась до кімнати.

Ельфійка лише винувато знизила плечима, а потім почала допомагати мені одягнутись.

—Вони не хочуть з тобою розмовляти. —обережно відповіла, шнуруючи мою форму.

—Але ж... я нічого не зробила! —почала виправдовуватись, сподіваючись хоч на підтримку Ци.

—Ти саме з тих людей, Рішечко, що бачать все і всіх, але ніколи не дають висновки своїм вчинкам. —я лише хотіла розтулити рота, як Ци наполегливо мене перебила: —І не варто сперечатись. Дозволь мені пояснити.

Ну от, ще одна. Вони всі що, змовились проти мене?

Аби ненароком не образити ще й цю дамочку, я з важким зітханням кивнула.

—Не знаю, що сталось між тобою та Ванессою, але Аріель досить таки заслужено злиться на тебе. Це мав бути її перший концерт у цій академії! Вона готувалась до нього з самого приїзду, навіть дівчат в підспівування знайшла. —не знаю чому, але слова Ци викликали в мені краплину сорому. Вперше за увесь цей час я подивилась на ситуацію з іншого кута. —А тут прийшла ти, почала відкрито нападати на дракониць і навіть не спробувала проігнорувати їх.

—Але вони перші почали до мене лізти! —знову заперечила, повертаючись до ельфійки обличчям.

—Тому що ти одягла, вибач, дійсно ганчірку! У цьому світі таке не носять. Розумієш?

Я ображено надула губки, сідаючи на краєчок ліжка та розчісуючи волосся.

—Тобі варто попросити у дівчат вибачення.

—Не впевнена, що вони пробачать мене.

—А ти спробувала хоч раз?

—Ти права! —я плеснула долонями і підійнялась з ліжка, дивлячись на себе у дзеркало. —Але на рахунок одягу я думки своєї не зміню.

—Ну, хоча б на рахунок навчання передумай.

Ми вийшли з кімнати і я здивовано підійняла брови, кидаючи швидкий погляд на годинник посеред входу в жіноче крило. Залишилось менше п’яти хвилин до початку уроків.

—А що не так з моїм навчанням?

—Ти не хочеш отримувати тут знання! А знаєш, як корисно керувати емоціями?

—Ци, люба, мій кабінет знаходиться у іншому боці. —прощебетала, невинно кліпаючи віями.

—Не думай, що я забула цю розмову! —гукнула ельфійка у слід, згодом набагато гучніше додаючи: —Ми пізніше продовжимо. Чуєш?

Та чую я, чую. От тільки нічого не розумію. Гаразд, Аріель образилась на мене цілком заслужено. А Ванесса? Тут ми обоє винні! А ображається вона?

А Густав? Саме зараз мені захотілось з ним поговорити і я несвідомо потягнулась рукою до кристала на шиї, але його не було! Як і браслета на руці... навіть двох! І як мені тепер на уроці книги читати? Я ж лиш за розум взятись хотіла!

—Ауч! —глибоко замислившись, я зовсім не помітила чиюсь постать на черговому повороті і з розмаху гепнулась лобом по чоловічим грудям.

—Орисія? —знайомий голос вивів мене з короткого шоку та потирання скронь.

—Люцій?

Декілька секунд ми здивовано таращились одне на одного, а потім почали весело сміятись та обійматись, мов діти.

—Як ти? Я чув, що з тобою сталось.

—Як бачиш, жива й здорова! —плескаючи його по спині, відповіла. —А ти як?

—А...

—Урок! —вигукнула, схоплюючись. —Пробач, Люцій, я побігла.

Минаючи здивованого чоловіка, швидко побігла до кабінету професорки Доротті. Чорт!

Різко затормозивши прямо посеред коридору, почала розмахувати руками, як справжня гуска, а потім жваво розвернулась та знову почала повертатись. Лютик так і стояв на місці, дивлячись на мене з легкою посмішкою.

—Ледь не забула! —швидко махнула рукою та почала тараторити: —Скажи Густаву, що мені терміново треба з ним поговорити. Це дуже важливо, запам’ятав? А, і ще, скажи, якщо залишить мене без відповіді, пожалкує. Дякую!

Я знову зірвалась з місця, долаючи за декілька секунд двісті — триста метрів.

Кулею влітаючи в кабінет, помітила, що професорка Доротті давно сидить за своїм столиком та попиває чай, доки дракониці сиділи на стільчиках та тримали в руках довгі тканини.

Парт у кабінеті не було, що дуже здивувало мене, зате Нора на всі очі витріщалась, точно переймаючись про те, аби ми знову не почали гиркатись.

—Пробачте. Пробачте, професорко Доротті. —тут же почала вибачатись я. —Запізнилась, каюсь. Більше такого не буде!

Жінка здивовано подивилась на мене, а потім ледь помітно посміхнулась.