Академія дружин драконів - Бетсі Прусс
—Прийшли! —Аліса пришвидшила крок, а згодом зупинилась біля великих дверей, які охороняли двоє стражників.
—Відчиніть. —наказала принцеса, але вони й бровою не повели. —Відчиніть! Я проводжу фаворитці нашого спадкоємця екскурсію.
Спочатку стражники переглянулись між собою, а потім кинули допитливі погляди на мене. Відразу ж захотілось закутатись у білий шарф ще дужче, але я гордо смикнула підборіддя, намагаючись хоч трохи бути схожою на благородну панночку.
—Якщо там хоч щось... —почав один з них, але відразу ж замовк, варто було Алісі підійняти руку.
—Не треба займати мій час. Відчиняйте, інакше втратите не тільки роботу, а й голову.
Як я встигла помітити, стражникам на погрози принцеси начхати, але все ж вони втомлено прочинили двері.
Аліса миттю увійшла в кімнату, ледь не силою тягнучи мене за собою.
Ну і що вона такого знайшла у... О Господи! Величезна вітальня в біло-золотистих тонах, в якій знаходилось два білих дивана, вишиті золотистими нитками, між ними скляний довгенький столик, декілька шаф та тумб з кумедними ніжками, а справа замість стінки велика тераса.
—Вауу... —прошепотіла, відразу ж біжучи до тераси та плутаючись у білих фіранках. Подивившись вниз, побачила найпрекрасніший у житті вид! Прямо переді мною розкинувся королівський сад з трьома великими фонтанами, чудовими лабіринтами з підстрижених кущів, безліч квітів та гарні дерева з рожевими квітами. По саду бігали полохливі служниці, гуляли придворні дами, деякі навіть здивовано кидали на мене погляди.
Підвівши голову, побачила, що за садом розкинулась широка річка, що й розділяла замок з академією. Ніколи не думала, що дивитимусь на академію звідси... і це дивовижно! Легкий туман окутав гострі шпилі будівлі, в якій я провела цілий місяць, а далі гори, гори, сніг, гори.
Яка ж тут краса!
—Це ще не все. —задоволена моєю реакцією, мовила Аліса.
Тераса у цій кімнаті була щонайменше вдвічі більша за терасу самої принцеси, тому й не дивно, що вона хоче саме сюди.
—Ти ще спальню не бачила.
Дівчина знову зайшла до вітальні, а я з легким сумом кинула останній погляд на краєвид.
Навряд чи я знову повернусь сюди. Сфотографувати б це усе! Так же ніхто не повірить, що я була у світі драконів та ще й у велетенських королівських покоях.
Почимчикувавши за спритною Алісою, встигла помітити ще одні двері у самому кінці вітальні.
Дівчина відчинила їх та пропустила мене вперед, усе ще хижо посміхаючись.
Моя слина почала текти з ще більшим завзяттям, побачивши височезне та неймовірно велике ліжко з балдахіном, акуратно заправлене білою ковдрою, вишитою золотими нитками. Подушки були такими ж, як ковдра, але різних розмірів та форм. Справа від ліжка було велике просторе вікно, на якому цвіли квіти, а зліва — туалетний столик з дзеркалом. Відразу ж видно, що покої жіночі, але тепер питання. Чиї вони?
—Тут гарно, скажи? —знову поцікавилась Аліса, мрійливо скочивши на ліжко.
—Гарно. Але твої покої нічим не гірші! —спробувала заперечити, відразу ж розуміючи, як це безглуздо. Покої принцеси були просто мізерними у порівнянні з цими, та й вид тут був не на селище, як у дівчини, а на прекрасний сад.
—Облиш, Орисіє. —відразу ж відмахнулась, чіпляючись рукою за палицю балдахіна та повільно крутячись. —Мені ці покої не бачити без згоди Густава. А він згоду дасть лише після смерті.
Я посміхнулась, повертаючись до Аліси спиною та дивлячись у дзеркало. Мій погляд впав на маленьку пляшечку з парфумами та різними дрібничками на столику. Я відразу ж всілась на м’якенький стільчик, роздивляючись усілякі жіночі штучки. Приємний аромат парфумів був настільки неймовірним, що у мене ледь в голові не запаморочилось.
Плюнувши на усі рамки дозволеного, по-хазяйськи бризнула на шию декілька крапель, тішачись, мов мала дитина.
Коли я розтулила рота, аби все ж запитати у Аліси, чия це кімната, відразу ж осіклась. Адже в дзеркалі на мене дивився Густав, у якого око от-от почне сіпатись.
Я тихо пискнула з переляку, а потім стрімко обернулась до нього обличчям.
Аліса, кинувши на мене вибачальний погляд, швидесенько ретирувалася, залишаючи мене на обід цьому звіру. Очі Густава палали шаленим вогнем, руки тремтіли, а щелепи міцно стискались. Він дивився на мене так, неначе я кинджал у спину встромила, а потім ще й прокрутила, для повного ефекту.
—Густав, я... —почала виправдовуватись, але дракон швидко подолав між нами ту відстань, що була, та смикнув за руку, змушуючи підійнятись.
М’язи від різкого смикання нестерпно заболіли і я поморщилась.
—Що ти тут забула? —його голос... Господи, його голос! Це точно не Густав. Він не розмовляє так, ніби готовий зжерти мене тут і зараз.
Та й не мовив він, а скоріше, проричав.
—Я... —знову почала, але чоловік смикнув за зап’ястя, а потім і взагалі почав трусити за плечі.
—ЩО ТИ ТУТ ЗАБУЛА? —повторив набагато гучніше, а з моїх очей бризнули сльози. Пам’ять тут же почала підливати масла в вогонь. Не раз мені повторювали, що Густав жорстокий, а я не вірила. Тепер же, дивлячись у його скляні очі та на гострі ікла, що почали прорізатись, відчуваю усі спектри страху. За себе, за своє життя, за його думки та навіть за його ж совість.
