Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

Ранок зустрів мене жахливими болями у попереку, нестерпним онімінням шиї та опухлою ногою. Я декілька разів вилаялась, спробувавши підійнятись, але зробила тільки гірше. Ну і що мені тепер робити? Хоч бери та й плач! І Густав... міг би хоч служниць відправити, нелюд!

Коли двері відчинились, я ледь з ліжка не впала через переляк. Якщо принца й досі немає, то що їм потрібно від мене?

—Доброго ранку! —проскрипів своїм голосом лікар, через що я полегшено зітхнула.

—Якби ж він був добрим.

—Як почуваєшся? —відразу ж приступив до справи лікар, тягнучи край простирадла. От чорт! Я ж зовсім гола! А моя сорочка валяється пошматована біля софи.

—Руки! —надто голосно пропищала, згрібаючи ковдру на себе. —Руки. Я чудово почуваюсь і думаю, що “лікування” слід перенести до приходу принца.

—Але він сам відправив мене сюди. —з подивом зауважив чоловік, а потім впевнено смикнув край мого захисту.

—Аааа збоченець! —почала волати на все горло, через що закашлялась, та кричати не перестала. —Геть пішов! Я кажу, потім! Вийди звідси інакше я сама тебе винесу.

Лікар підстрибнув з ліжка, дивлячись на мене, мов на навіжену, а потім махнув рукою та почимчикував до виходу.

Густав, мерзотник! Або він навмисно ставить мене в незручне становище, або й справді забув.

—Я змушений буду повідомити Його Високості про твою неприпустиму поведінку. —вже біля самих дверей мовив лікар, а мені так і хотілось гукнути, що й для Густава у мене поведінка в запасі.

Ще трохи повалявшись, зрозуміла, що хочу їсти, а ще більше хочу в туалет. Ну і що мені тепер робити?

Сидіти тут точно не буду! Інакше вмру з голоду... й не тільки.

Обережно скидаючи з себе пом’яті шовкові простирадла, я почала сповзати на підлогу. Так буде набагато легше, ніж підійматись на хворій спині. Де моє знеболювальне??? Де Густав??? Де їжа??? І де тут туалет?

На ноги я стала, вже добре. У білий шовк закуталась, теж не погано. До дверей дійшла, пів діла зроблено!

Коли по кімнаті рознісся стук, мої очі розширились, як у сови. Хто це може бути? Точно не лікар, адже він не стукає. Точно не Густав, це його покої. Тоді хто?

Коли я вже збиралась швидесенько плигнути у ліжко, за дверима рознісся дзвінкий голосочок:

—Ваша Високість! Дозвольте увійти, справа серйозна.

Яка “серйозна” справа може бути між Густавом та його коханкою? Стоп. З чого я вирішила, що це саме коханка? У нього ж сестра є! А якщо це вона? І побачить мене в такому вигляді...

Не наважуючись йти на такі жертви, я почала шкутильгати до ліжка, випадково зачепивши край столика, з якого стрімко злетіла склянка. От чорт!

—Його Високість відсутній. —відповів, як я зрозуміла, один з охоронців, так і не дочекавшись відповіді від мене.

—Справді? Я чула шум! —продовжувала наполягати дівчина, доки я лупилась на розбиту склянку. —Геть з дороги.

Двері з гуркотом відчинились, а я, мов застигле зайченя, злякано подивилась на дівчину в пишній синій сукні. Її біле волосся було закладене у високий пучок, шию обтягувало важке кольє, але постава... мені ніколи не бути такою ж! Та вона красуня по всім параметрам!!! Починаючи від постави та закінчуючи гарненькою фігуркою та милим личком.

Ну, вона точно не схожа на служницю, тому я швидесенько присіла в трохи невмілому поклоні, притримуючи простирадло на грудях та намагаючись взагалі не ворушити шиєю.

—О. —вмить зашарілась дівчина, ховаючи незручність за зарозумілими жестами. —Як тебе звати?

—Орисія. —тут же відповіла, молячись, аби вона якнайшвидше покинула ці покої.

—І що ж ти тут забула, Орисіє? —з посмішкою поцікавилась, переступаючи поріг. За нею пройшло дві служниці, старанно дивлячись вниз. Ну все, тепер цілий палац буде мати, про що говорити наступні дні. —Мого брата вже немає, а ти все ще тут.

—Я не можу покинути його покої. —смикнувши підборіддя вгору та трохи здивувавши цим принцесу, відповіла. —Як би це дивно не було, але... кхм, я без одягу.

Все ж я вирішила сказати їй усе так, як є. Вона все одно гірше не зробить.

—Між нами нічого не було! —поспішно додаю. —Я постраждала у академії, а потім мене приволокли сюди. Проти моєї ж волі!

Принцеса здивовано подивилась на мене, а потім широко посміхнулась.

—Чому ж ти відразу не сказала, що ти обраниця для мого брата, а не чергова... втім, не важливо! —вона повернулась до своїх служниць та наказала принести одяг сюди й накрити стіл у її покоях.

Залишившись з нею наодинці, я зовсім не відчувала напруги чи ненависті. Вона мені навіть сподобалась.

—Мене Аліса звуть.

—Приємно познайомитись. —з посмішкою відповіла.

Аліса сіла на м’яку софу та постукала поруч, куди я й сіла, усе ще міцно тримаючи простирадло.

—Що з твоєю шиєю? —запитала вона, з цікавістю розглядаючи мене.

—Невеличкі травми під час втечі від ворогів.