Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

—Ні, не треба! Я не можу терпіти його присутність. Його мерзенна аура змушує мене задихатись. —я скривилась, згадуючи нашу першу зустріч у коридорі. Тоді він просив мене тікати якомога швидше і по далі, а я не слухалась. Боюсь, те, що зі мною сталось, лише квіточки. Ягідки ще попереду.

—Але мені треба розібратись з усім! І негайно. —з натиском повторив Густав, думаючи, що налякає мене своїми очиськами. Ага, тримай кишеню ширше!

—Ну от ти й розбирайся, а я у цьому участь брати не хочу. Я і так дуже постраждала. —намагаючись скорчити страждальну пику, в серцях вигукнула. —Я тобі шпигунка, а не три в одному.

—Що?

—А що? Коханка, шпигунка та співучасниця. Не погано так, скажи?

Сяк так вмостившись по зручніше, я заплющила очі, маючи намір поспати. Ці дні я взагалі тільки те й робила, що у неприємності встрягала. А він мені ще купку підносить. Нехай сам з тим лайном розбирається.

В двері постукали, і я вкотре переконалась, що це не покої, а прохідний двір якийсь.

—Кого ще сюди занесло? —пробурчала, накидуючи ковдру на обличчя.

—Зайдіть. —гукнув Густав і двері прочинились.

—Ваша Величність! —пролунав нажаханий та скрипучий голос, через що, як поціновувачка “пхаємо носа не у свої справи”, я прудко виповзла з ковдри та почала розглядати цього карапузика. Маленький, жирненький, старенький...на гнома схожий.

—Джельвій, ближче до справи. —позіхаючи, сказав Густав.

Було помітно, що усе те, що зараз відбувається, не подобається не тільки мені, а й самому спадкоємцю. Скільки ж він не спав?

Хоча, яке мені діло до того, скільки часу він приділяє сну? Якщо на коханок час має, то й на сон також.

—Вінгредські воїни! —лише два слова, а моє серце, мов на американській гірці, стрімко полетіло в п’яти. Скільки ж можна? Знову біля кордонів чи ще гірше, у селищі?! І знову тікати доведеться? Ну ні! Я звідси і кроку не зроблю, буду лежати до останнього. Якщо мені суджено сьогодні померти, то краще це зробити у королівському ліжку, ніж у смердючому підземеллі.

—Що? Не тягни, Джельвій! —гукнув Густав, поспіхом натягуючи сорочку. Зрозуміло, сьогодні вночі у нього теж справи будуть. Невже усі ті дівчата, що так старанно навчаються, готові проміняти справді чудове життя на ось це усе? Це ж капець якийсь! Не спи ночами, бо твій чоловік — король, у якого кожну секунду справи й на тебе часу не вистачає. Гарно вдягайся та ходи, мов та лялька, а все через статус. Ні тобі побігати, ні вилаятись, там не сісти, тут не присісти, тьху! Не життя, а каторга. Плюсів то жменька, а мінусів огого!

—Вони перерізали усю нашу худобу, підпалили річні запаси зерна та втекли. —на одному подиху мовив чоловік, допомагаючи Густаву накинути чорний плащ. —Що накажете робити?

—Підійми загін мого батька, нехай рушають слідом. Живими не залишати нікого! Навіть в полон не брати.

Джельвій кивнув, поправляючи свій чепчик та біжучи до дверей, де охнув, знову повертаючись до Густава та кланяючись.

Коли ми залишились на одинці, я все ж вирішила вперше в житті повести себе мудро.

—Не треба нічого пояснювати! —з посмішкою перебила його запал. —Це твій обов’язок. Йди.

Густав посміхнувся, а на його лобі так і писалось: “Ти найкраща!”

—Нарешті відпочину від тебе. —я не я, якщо не познущаюсь. —Йди вже!

Чоловік кивнув, вагаючись, чи варто підійти до мене. Він декілька разів сіпнувся в мій бік, але все ж тихим зітханням кулею вилетів з покоїв.

От вам і пригрівай змію на грудях!