Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

Автор

—Що ти верзеш? —вириваючи своє зап’ястя, Густав прожогом кинувся до академії.

—Ваша Високість! —прокричала одна зі служниць, різко тулячись до стінки.

—О світе вищий! —приземляючись на дупу, пролепетала наставниця Нори, котру щойно збив з ніг спадкоємець. —Невже через цю дурепу такий переполох?

—Де вона? —зупиняючи одну з лікарок, запитав Густав. —Де землянка? —ледь не прокричав у обличчя переляканій дівчині, що лише й змогла тицьнути пальцем на двері однієї з палат.

—Густав! Негайно припини! —за його спиною з’явився Люцій, тут же перекриваючи дорогу.

Не звертаючи ніякої уваги, він з силою штовхнув його та кинувся до дверей.

—Ваша Високість! —перелякано гукнула рудоволоса помічниця Гільди, схиляючись в поклоні.

В палаті стояло лише одне ліжко, на якому й лежала Орисія, накрита білим простирадлом.

—Мені треба її побачити.

Досі не вірячи словам, він повільно, з легким страхом підійшов до ліжка. Пасмо довгого волосся, що вибилось з-під простирадла, безпомилково належало їй.

Вагаючись, Густав все ж стягнув білу тканину, відразу затуляючи рота рукою. Дівчина, котра ще цієї ночі жартувала, лежала з посинілими губами та шиєю. Її очі були неприродно напіввідкриті, а руки розкинуті в сторони.

—Вийди. —прошепотів надтріснутим голосом принц.

—Але мені наказали не покидати... зрозуміла! —прощебетала рудоволоса німфа, вибігаючи з палати.

Навпомацки підсунувши стілець та сівши на нього, Густав обережно доторкнувся до холодної руки. Вже через декілька секунд він впевнено огорнув її долоню своєю, притуляючись чолом.

—Пробач. —лише й зміг прошепотіти, ковтаючи в’язку грудку у горлі. —Я покараю усіх винних, обіцяю. Пробач мені, Рішка. Пам’ятаєш, як ти казала, що вб’єш мене, якщо браслет не спрацює? Тоді... можеш сміливо приходити до мене в снах і мучити кожної ночі. —він посміхнувся, уявляючи її у снах. —Пробач мені, будь ласка.

Двері зі скрипом відчинились і Густав підійняв голову, зустрівшись поглядом з Люцієм.

—Ти нічим не допоможеш їй. Повертаймось.

—Залиш нас на п’ять хвилин.

—Густав...

—П’ять хвилин! —тонким голос прокричав, міцніше стискаючи руку Орисії.

Лютик лише стиснув губи, кидаючи останній погляд на дівчину та повільно вийшов за двері.

—Твій потенційний наречений теж хвилюється. —з посмішкою на обличчі та з образою на серці, мовив дракон. Йому було боляче дивитись на дівчину, але він вирішив зробити це востаннє.

—Якщо чесно, невихована дикунко, я й закохатись встиг. Хто ж так робить, га? Спочатку з розуму зводиш, а потім кидаєш?

З його губ зірвався хриплий сміх, а рука сама потягнулась до холодної щоки дівчини.

—Я сумуватиму.

Вже збираючись вставати, Густав відчув легкий подих на своїй руці. Завмерши, мов статуя, він здивовано дивився на дівчину.

—Ілюзія... —прошепотів, швидко дістаючи зі своєї кишені маленьке дзеркальце та підносячи до носа Орисії. —Не може бути.

На люстерку залишився слід від її дихання, мов цілий скарб для спадкоємця. Він істерично засміявся, падаючи навколішки біля її ліжка.

—Ну от, жива. А вони... шию зламала! А з яких це пір тебе шия хвилювала?

Провівши долонею по своєму обличчю, він спробував привести думки в порядок. Ілюзією керували лише обрані. У палаці на це здатні лише двоє. Люцій та Луїс.

Навіщо це Лютику? Та й Луїсу... Раніше Орисія не раз казала, що дядько й є тим зрадником. Та чи було так насправді?

—Люцій! —гукнув Густав, підіймаючись. Чоловік відразу ж зайшов до палати, болючим поглядом дивлячись на дівчину.

—Нехай Орисію зараз же перенесуть до моїх покоїв.

—Що? Але ж... мертву? —перепитав дракон, сумніваючись у здоровому глузді свого друга.

—Саме так. І негайно, Люцій.

Орисія

Таке відчуття, що моє тіло налили свинцем, а по голові добряче стукали молотом. Повіки були настільки важкими, що здавалось, гори зрушити й те легше.

У горлі пересохло і язик от от обіцяв приклеїтись до горлянки, руки зовсім не слухались, як і язик.

—Мгмх... —простогнала, усе ще сподіваючись, що я не в раю. Так добряче гепнутись, а потім... Точно!

Вмить розплющивши очі та спробувавши підійнятись, я зайшлась у істериці. Повітря катастрофічно не вистачало через ті спогади, я почала задихатись, мов рибка на суші.

Коли зір сфокусувався, зрозуміла, що далеко не у своїх “хоромах” і це лякало ще більше.

Шия нестерпно нила, і єдине, що я змогла, це підсунутись ближче до поручнів ліжка та схилитись на них.

Двері відчинились і до покоїв зайшов Густав. Жахливо втомлений, злий та з пустим погляд.