Академія дружин драконів - Бетсі Прусс
Густав трохи розгублено повертається у мій бік, а я тим часом намагаюсь якомога щільніше укутати себе простирадлом. Чорт, навіть постільна білизна ним пахне.
—Маньєр, ти трохи не вчасно.
Дівчина підійняла голову, але все ще уникала погляду спадкоємця. Коли вона побачила мене, роззявила рота, мов перед нею привид. Ну що, люба, задоволена? Тепер я почуваюсь підстилкою принца, хоча й усім нутром радію тому, що завадила їхнім нічним утіхам.
Ця Манєр, чи як її, поспіхом встала, вклонилась та вийшла з покоїв, а мені залишалось лише невдоволено пихтіти.
—Тільки спробуй після цього доторкнутись до мене! —кращий спосіб захиститись — це напад.
—Здалася ти мені. —спокійно мовив Густав, стягуючи штани.
—Ти що робиш? —я почала прикривати обличчя маленькою білою подушкою. —Ти спиш на підлозі! Я не ляжу з тобою в одне ліжко.
—А я не збираюсь спати з тобою.
—Хвилинами раніше ти сам накинувся на мене, мов звір!
Спочатку сказала, потім подумала. От же пустомеля!
—Я і є звір, Орисіє. Не дивилася б мені у вічі, можливо б, не довелось кидатись на тебе. І спатиму я на софі.
—Що? —сама не повірила своїм вухам. Він же з легкістю може виперти мене зі свого ліжка! Хоча це не я просилась сюди. Нехай терпить і на наступний раз висновки робить. Стоп! Ніякого наступного разу! Я до того часу вже дома буду.
—Гаразд. —ніби мене тут вмовляли три години, погодилась. Та варто було посунутись на бік, як я побачила морду Густава прямо перед моїм носом. І шкіриться так, придурок! —Ти ж на софі спатимеш!
—Спатиму. А зараз я лежу.
—Коли я повернусь до дівчат? —запитала те, що першим спало на думку. Дивитись на нього й мовчати в моїх намірах не було, та й незручні паузи між нами завжди закінчуються надто інтимними дотиками.
—Через три дні відвідуватимеш заняття, коли зможеш ставати на ногу. А на рахунок спини та шиї... ще тиждень. Через тиждень повернешся до академії.
—Але я зовсім не відчуваю болю! —а й справді, жодна забита ділянка мого тіла навіть не нила, що не могло не дивувати.
—Це все діє знеболювальне. —Густав подивився на мене, мов на малу дитину, ще й фиркнув, смикаючи підборіддям. —Вже вранці ти відчуєш усю красу забоїв.
Я посміхнулась, ловлячи себе на думці, що Густав аж ніяк не вписується у моїй голові в ролі короля. Ну який же він король??? Жартує вічно, з сарказмом на “ти”, поводиться як підліток, ще й злиться через кожну дрібничку.
—А тепер серйозно! —він трохи підійнявся, спираючись на лікоть та похмуро дивлячись на мене. —Що з тобою сталось?
—Точно! —от дурепа. Як же я могла забути про такі важливі речі? Ти що, Ріша, думаєш, якщо у ліжку спадкоємця лежиш, то все, проблеми зникнуть??? —Луїс. Це він! Він... коли поруч, я задихаюсь і...
Горло знову стиснуло лещатами від одних лише спогадів.
—Ріш, спокійно. Говори чітко і спокійно. Я повинен знати. —він підсунувся ще ближче, тягнучи руку до мого волосся. Можливо, якби декілька хвилин тому до нього не завітала ця блондиночка в червоній сукні, я б калюжкою розтеклась від таких ніжностей, але зараз я лише грубо ляснула дракона по долоні.
—Руки свої прибрав. Гарем чіпатимеш, а не мене. —з викликом глянула йому у очі та поставила між нами подушку. Нехай це буде бар’єром. Не надійно, звичайно, але хоч щось.
Густав аж ніяк не відреагував на мої слова, продовжуючи запитально дивитись.
—Я посварилась з якоюсь Меліссою. Потім мене штовхнули і я підвернула ногу. —беземоційно почала пояснювати. —Вже після огляду Гільди мені дали милиці...
—Мелісса. —перебив Густав, хмурячись. —Це випадково не дочка нашого радника?
—Вона сама! Зміюка зубата, та я її вбити хотіла! А потім вона своїм вогнем кидатись почала. Чесно! Я перша не починала! —старанно виправдовувалась я, ще й оченята округлила. —Не цього разу.
—Продовжуй. —посміхаючись кутиком губ, сказав чоловік. От же гад! Я тут розпиналась, усіма правдами й неправдами Меліссу цькувала, аби її покарали, а я й далі ніжилась на шовкових простирадлах.
—Коли вінгредський загін напав, усі почали метушитись та тікати в якесь підземелля, але я зі своїм везінням потрапляти у халепи, випадково впала на сходах. А далі... —мій голос надірвався і я відкашлялась, аби говорити якомога впевненіше. Мені то байдуже, я для себе роблю висновки, але почуття Густава зачепити зовсім не хочеться. —Слухай, я не впевнена у цьому, але... мене відразу ж підійняв хтось у масці. Ми опинились в безлюдному коридорі і він скрутив мені шию. Я думала, що помру від болю! Але ні, я навіть свідомість не втратила. Коли чоловік зняв маску, я побачила Луїса. Це він хотів мене вбити! А я вижила, бачиш? Гей, ти чуєш мене? Густав!
Він продовжував дивитись крізь мене, хмурячись. Ні, ну це вже геть не смішно.
—Він не хотів тебе вбивати. —через кілька хвилин мовив чоловік, знову дивлячись мені у вічі.
—Як це не хотів? А шию навіщо ламав?
—Коли я знайшов тебе у палаті, всі казали, що ти мертва. Я дивом зміг відчути твоє дихання й відразу зрозумів, що це ілюзія. Якщо вірити твоєму зору...
—Гей! Я ж не сліпа. —відразу ж заперечила, надуваючи губки. Знаєте, образливо, коли тебе куркою сліпою називають.
—Я образно! Так от, якщо це й справді Луїс, навіщо йому накладати ілюзію та казати, що ти мертва?
Ми дивились одне на одного, мов барани, зовсім нічого не розуміючи.
—Я йому нащось потрібна? —припустила, смикаючи підборіддям.
—Правильно! От тільки питання, навіщо? Отже, —він стрімко підірвався з ліжка, починаючи ходити з одного кінця кімнати в інший. —загін Луїса саме охороняв академію. Потім тебе ніби випадково штовхають зі сходів, потім ламають шию, накладають ілюзію, а далі діло за малим! Викрасти твоє тіло та сховати. Використовуючи у своїх цілях. Але тут втручаюсь я, впізнаю ілюзію, забираю тебе. Треба терміново побачитись з Луїсом!
Його очі горіли вогнем, а зіниці стали вертикальними. Мене навіть в жар кинуло, хоч я й знала, що Густав ніколи не причинить мені зла.
