Академія дружин драконів - Бетсі Прусс
—Ріша? —на його обличчі засяяла посмішка, а я продовжувала задихатись. Панічні атаки... остання була у шістнадцять, минуло декілька років, а вони знову повернулись. —Дихай, люба, я ж поруч. Все буде добре, обіцяю.
Він миттю опинився поруч, ставлячи під мою спину м’яку подушку, а потім сів поруч, обіймаючи.
—Я так злякався... чесно! Злякався, що більше не почую твого буркітливого голову і не зустріну злий погляд.
Ці слова заспокоювали, сама не знаю чому, і моє дихання повільно вирівнялось. Востаннє істерично видихнувши, я уткнулась носом йому в груди та заплющила очі. Як же добре бути тут.
—Мені треба тобі дещо сказати. —через декілька хвилин, прошепотіла я. Густав відразу відсунувся, обережно вкладаючи мене на ліжко.
—Спочатку я позву лікаря. А вже потім ти усе мені поясниш.
Я спробувала кивнути, але відчула різкий біль у шиї.
—Не рухайся! Взагалі. —чоловік нахмурився, дивлячись на мене, мов батько на неслухняну дитину.
Залишившись у його покоях сам на сам, мене знову окутав жах. Якби я тільки знала, що доведеться побачити, зробила б вигляд, що давно непритомна.
Глибоко зануритись у себе мені не дали, адже через хвилину в покої зайшов Густав з незнайомим мені лікарем.
Без зайвих слів він розкрив свою маленьку валізу та порозкладав дивні баночки.
—Що це? —намагаючись відсунутись від нього, я ще більше заплуталась в шовкових простирадлах.
—Допоможе зняти запалення на спині. Ти добряче забилась. —пояснив лікар, одним поглядом наказуючи лягти на живіт.
—Давай допоможу. —вперед вийшов Густав, обережно повертаючи мене на бік.
—Аааа моя шияя. —застогнала, впираючись обличчям у подушку. Через декілька секунд лікар розрізав білу сорочку, що була на мені, та накрив сідниці простирадлом. Ну, так краще.
Не знаю, як так вийшло, але вже через хвилин десять я відчувала просто райську насолоду! Такі тепленькі баночки, таке полегшення, оххх, цілий курорт прямо! Якби ще не шия, яку мені так старанно звернули, я б взагалі заснула.
—Не підіймайся з ліжка хоча б декілька днів.
—Чому? —сонно запитала у лікаря, так і продовжуючи лежати.
—Тому що ногу ти підвернула, спину забила, шию звернула. І усе за один день! —з посмішкою пояснив Густав, вкриваючи мене. —Спи. Мені треба зустрітись з Луїсом.
—Ні! —занадто різко мовила, та ще й сіпнулась випадково, чим викликала нову хвилю болю. —Тобто... почекай. Спочатку поговоримо.
—Спочатку я до дядька.
—Спочатку поговоримо! —знову наполягла я, чим викликала лукаву посмішку лікаря.
Густав лише стиснув губи, ледь за шкірку не витягуючи з покоїв лікаря, а потім сердито зиркнув на мене.
—Якщо ти хвора, це не значить, що можеш так нахабніти!
—Це я нахабнію? Я не просила мене сюди тягти, і Гільда мене цілком влаштовувала. —було образливо, адже я йому тут новини принесла, а він лише те й робить, що сердиться.
—Гаразд. Кажи швидше і я пішов.
—Якщо ти будеш і далі так зі мною розмовляти, то можеш відразу валити.
Незграбно повернувшись на спину та по-зручніше вмостивши подушку, я заплющила очі, даючи зрозуміти, що таким тоном він з Ларою розмовлятиме.
—Не зли мене! —прошипів над самим вухом Густав, але я й оком не мигнула. —Або кажи сама, або я змушу тебе.
—Та ти що? І як саме? —не стримавшись, я все ж розплющила очі. Обличчя чоловіка було в декількох міліметрах від мого, і здавалось, варто йому хоч трохи податись вперед і поцілунку не минути.
—Навіювання, Орисія. Я змушую людей робити те, що я хочу. І саме час трохи попрактикуватись.
Гаряче дихання обпекло мою щоку, а дихання збилось, мов після бігового марафону. Тихо, люба, тихо! Він не повинен так діяти на тебе, тобі додому потрібно. Ти тут не залишишся, і серце своє теж не віддаси цим клятим драконам. Від них же одні проблеми!
—Тільки спробуй і я твій хвіст тобі ж на ікла натягну. —не менш обурливо відповіла, через що брови Густава стрімко поповзли вгору.
—А знаєш, дядько почекає. Вже ніч. Саме час розслабитись.
Я й пискнути не встигла, як він рвучко стягнув з мене простирадло. От чорт! Та я й зробити нічого не можу! Ні головою покрутити, ні підвестись, ні вийти звідси самостійно. Це він у всьому винен, він, дракон проклятий!
—Ти що робиш, псих? Я тут безпомічна, взагалі. —Густав лише хмикнув, різко смикаючи мене за ноги та спускаючи ближче до краю ліжка. —Не займай мене!
—Не кричи так. Інакше розбудимо Лютика, що знаходиться по той бік стінки. —ці слова несли зовсім не той сенс. На мить мені здалось, що він хотів сказати: “Ооо таак, розбуди тут половину замку і нехай усі знають, що навіть кульгава та зі зламаною шиєю ти скачеш краще, ніж вони усі разом взяті!”
—Ти з глузду з’їхав! —знову пропищала, коли почула тріск тканини. Густав остаточно розірвав мою сорочку, що тепер була для мене халатом.
