Академія дружин драконів - Бетсі Прусс

—Густав. —знову повторила його ім’я, злякано дивлячись у вічі. Він трохи послабив хватку на моїх плечах, але все ще продовжував міцно тримати.

—Чому ти взагалі була з нею? —недбалий кивок у сторону дверей, за якими сховалась постать Аліси, змусив мене поморщитись. Хіба ж можна так ставитись до сестри? Та й принцеса здалась мені дуже милою, хоч і пхає носа не у свої справи.

—А чому ти на мене кричиш? —теж почала злитись, а потім й взагалі спробувала струсити його лапи з себе.

—Тому що тобі ніхто не дозволяв сюди заходити. —Густав знову смикнув мною, як якоюсь лялькою, а потім стрімко почав вести до дверей. Ну все, зараз мене вишвирнуть звідси, мов кошеня, з ганьбою та “крутою” репутацією.

Але останньої миті він зупинився посеред вітальні та силою вмостив на диван.

—Що вона тобі сказала? —серйозним, розлюченим тоном запитав принц, а потім сів на диван навпроти, складаючи пальці в замок та схиляючись ліктями на коліна.

—Та нічого такого! І взагалі... ти залишив мене без їжі, одягу, нагляду... думав, я мовчки сидітиму і чекатиму? —чим далі він був від мене, тим сміливішою ставала. Але варто було Його Високості підійняти свої зелено -жовті очі з видовженими зіницями, і уся моя сміливість розлетілась, мов зграйка наляканих птахів.

—Якби ти після огляду лікаря не втекла, до тебе б прийшли служниці.

—А я й не тікала. Аліса сама прийшла, а потім ми разом поснідали.

—В покоях моєї матері як опинились? —з легкою насмішкою запитав Густав, а моє серце зробило кульбіт. Здавалось, ніби уся кров відхлинула від обличчя, а думки по трохи почали складатись у єдиний пазл.

Аліса... вона навмисно мене сюди привела! Знала ж, як Густав відноситься до своєї матері. Та й покої не дарма у білих меблях. І я, у білій сукні.

—Густав, я...

—Тільки не кажи, що не знала! —він хмикнув, відкидаючись на спинку дивану.

—Та я й справді не знала! —не менш обурливо вигукнула, але швидко взяла себе в руки та тихіше додала: —Пробач, я не хотіла якось образити тебе.

Густав почав голосно та натягнуто сміятись. Цей сміх був схожий на крик раненої чайки, що ще більше знітило мене та змусило побіліти.

Йому й досі боляче, а я неначе навмисно топчусь по ранах.

—Білий колір... улюблений колір твоєї матері? —зважилась запитати, відчуваючи, що просто не засну, якщо не заспокою свою цікавість.

—Тобі вже час. —єхидно вигукнув чоловік, підіймаючись з дивану, доки я й бровою не повела. —Бачу, почуваєтесь ви, мосьє, набагато краще. Не бачу необхідності наглядати за вами. Далі впораєтесь самі.

Що? Він же жартує??? Казав же, що цілий тиждень... от же хам!

Зробивши повільний глибокий вдих, я вичавила з себе посмішку. Отже, на ви, правильно?

—Дуже дякую вам, Ваша Високість, що так піклувались. Думаю, буде краще, якщо до балу ми не будемо зустрічатись.

Густав точно так само посміхнувся, що більше нагадувало вищир, а потім кинув на підлогу камінець, відкриваючи портал.

Я обережно нахилилась та підхопила поділ сукні, а потім, навіть не обертаючись, зайшла до виру.

Та як він взагалі сміє? Невже й справді думає, що я навмисно це усе? Ну Аліса... будь ти хоч вісім разів принцесою, я тебе з-під землі дістану!

Коли земля перестала крутитись, мов каруселька в парку атракціонів, я розплющила очі.

А вона що тут робить?

В кімнаті сиділи дівчата разом з Норою, люб’язно попиваючи чай. Побачивши мене, першою підлетіла Ци.

—Рішаа! Ми так переживали. —ельфійка міцно вчепилась за мою хвору шию, а я ледь стримала болючий стогін.

—Нам сказали, що тебе випадково зіштовхнули. —Ванесса лише привітно посміхнулась, стримуючись від обіймів, а русалка й досі ображалась, адже старанно уникала мого погляду.

—Аріель... —мовила, роблячи крок до дівчини.

—Я принесу ще чаю! —тут же підстрибнула, вихром вилітаючи з кімнати. Ельфійка, одним поглядом вибачаючись, тут же побігла за подругою.

—А ти тут що забула? —я нарешті кинула погляд на самовдоволену Нору, котра безсоромно розляглась на ліжку Ци.

—А я як рада тебе бачити! —заливаючись сміхом, плеснула у долоні дракониця. —Розмова є. —вмить стала серйозною, пропалюючи у мені дірку.

Ну капець! Не встигла я поріг кімнати переступити, а мене знову чекають неприємності. Ну, круто, що ще можу сказати.

—Кажи.

Я відкрила свою шафу та почала старанно шукати чорну сукню. —Де мій одяг? —тут же пропищала, помічаючи, що у шафі висить декілька суконь з рюшами, які я ще жодного разу не одягала, та форма, яку пошила власноруч.

—Твою ганчірку викинули давно. —відповіла Нора, чим отримала два невдоволених погляди. Ванесса відкрито погрожувала їй іклами, а я мовчки метала у неї блискавки очима. Ну, подумки, звичайно.

—Ще слово і сама собі ганчірки шитимеш.

Дракониця вишкірилась, та все ж прикусила язика, роблячи вигляд, що нічого не почула. Нічого собі! Прогрес! Маленька, та все ж перемога. Здається, я по трохи навчаюсь приборкувати драконів.