Академія дружин драконів - Бетсі Прусс
Серце шалено закалатало, варто зустрітись з його зеленкуватими очима. Здивованим він не виглядав, ось прямо зовсім! Хіба що, розгублений, ображений, втомлений.
—Густав, я...
—Що ти тут забула? —знову повторив, швидко підходячи до тераси. Рефлекторно відступивши вбік, полегшено видихнула, адже наблизився він для того, аби кивнути усе ще репетуючому стражнику. Що ж, у мене всього один шанс. Один єдиний шанс, аби виправдатись.
—Ти так і стоятимеш мовчки? —розлючено глипнув на мене і його зіниці тут же стали вертикальними. Саме час згадати правила, які більше місяця торочила мені професорка Доротті.
Опустивши голову та намагаючись не підводити погляд, тихо мовила:
—Я була не права. І дуже шкодую. Я повинна була дочекатись на тебе, але замість цього пішла з Алісою хтозна куди і навіщо. Ти піклувався про мене, а я не цінувала. Пробач. —мов на автоматі мовила, а через секунду відчула легкий вітерець збоку.
Густав розлючено притиснув мене до стінки, здавлюючи горло. Ооо Господи, я б впала замертво від страху, якби у дальніх куточках свідомості не мріяла про це. Палаючий погляд, сильні руки, переривчасте дихання, близькість... усе це настільки зводило з розуму, що я несвідомо схлипнула. Чорт, Ріша! Знову не те...
—Якщо ти ще хоч раз не дивитимешся мені у вічі... —проричав, сильніше притискаючи до стіни своїм тілом. —з головою попрощаєшся.
І от як його зрозуміти? З першого дня мені повторюють, що я лише буджу у ньому дракона, якщо в очі дивлюсь, а він сам просить... чи він голову відкусити мені хоче?
—Чому ти так злишся? —я все ж підійняла погляд, тягнучи пальці до його щоки. —Це ж всього покої...
І хто мене за язик тягнув? В наступну секунду Густав різко смикнув мене на себе, а потім боляче втиснув у стінку. Мені навіть здалось, що я почула хрускіт власної шиї, але й звуку не зронила, помічаючи, в який сказ прийшов чоловік від моїх слів.
—Всього покої? Всього покої!!? —його щелепа була міцно стиснута, ніздрі роздувались при кожному подиху, а очі хижо виблискували, лякаючи вертикальними зіницями. —Це покої моєї матері! А ти! Не послухала. Мене! Ти ніколи не слухаєшся!
—Пробач... —знову прошепотіла, важко ковтаючи. У скронях повільно починало гепати, а дихати ставало усе важче. Якщо він мене вб’є прямо тут і своїми руками, я не полінюсь привидом до нього приходити.
—Усі, хто заходив туди без мого дозволу, вже давно в землі лежать. Так назви мені хоч одну причину, чому я повинен залишити в живих тебе! —прокричав, ще міцніше стискаючи моє горло. Щось розмова йде зовсім не так, як я планувала.
З очей бризнули сльози, але не через страх, а через тиск, що з кожними декількома секундами лише збільшувався.
Слухати серце, слухати, серце. О, Ванессо, де ж ти, коли так потрібна?
—Назви мені хоч одну причину! —ще голосніше прокричав, трохи розтискаючи пальці.
Серце...
Я знову ковтнула, вимовляючи те, що й сама не очікувала почути:
—Я закохалась у тебе.
Такі прості слова, а так діють. Густав ошелешено розтиснув пальці, дивлячись на мене, мов на заразну.
Я сказала це зовсім не для того, аби вибити його з колії. Я й дійсно закохалась. Якби не почуття, то я б не лізла по цим дурнуватим ліанам сюди, не шукала б зустрічі з ним, не сміялась з його дурних жартів.
Чомусь в ту ж секунду стало соромно і я поспіхом опустила вії, але Густав перемістив руку з моєї ниючої шиї на підборіддя та смикнув вгору.
—В ігри граємось, Орисія? —він досі говорив крізь зціплені зуби, але набагато спокійніше. Та й дотики не доставляли болю, лише незрозуміле тремтіння внизу живота. Так ось, що таке метелики в животі...
—Я закохалась у тебе, Густав! Тому я не хочу додому. І пробач, мені дуже шкода! Але якщо ти не хочеш мене бачити...
Договорити я не встигла, адже в наступну мить його вуста з тихим риком накрили мої. В голові запаморочилось від натиску, а ноги підкосились. Якби не руки Густава, що хазяйновито блукали по моєму хребту, я б давно розстелилась прямо на цій терасі.
—Тільки спробуй... ще хоч раз... не послухатись мене. —час від часу шепотів у мої губи, змушуючи щільніше притиснутись до його грудей. Не хочу! Не хочу, аби у такі моменти він розмовляв. Не хочу, аби недовіра зародилась у його серці.
Густав швидко підхопив мене під сідниці, і на моє ж щастя, я була не в сукні.
—Що за чоловіче вбрання, Орисіє? —з легкою усмішкою поцікавився, змушуючи мене хмуритись.
—Тобі не подобається? —я грайливо спустила блискавку на грудях, а потім провела пальчиком по ключицям.
Відповіддю мені став наполегливий поцілунок до запаморочення у голові. Очі розплющила лише тоді, коли опинилась в ліжку Густава. Я сподіваюсь, ми тут не для цього... ой, мамцю.
Він спритно скинув з себе одяг, залишаючись в сорочці та білих тугих штанах, а потім почав уважно роздивлятись мій комбінезон.
—Не рви! —я різко виставила руку вперед, помічаючи, як його пальці зручніше обхопили тканину на моєму животі. Підвівшись та штовхнувши Густава на ліжко, я із задоволеною посмішкою потягла замочок блискавки донизу, оголюючи груди та живіт. Варто було струсити плечима та скинути тканину до щиколоток, як чоловік голосно ковтнув.
—Пограли й досить. —з тихим риком мовив, тягнучи мене за руку на ліжко. Вже на ходу він відкинув мій єдиний, трохи порваний після нічних пригод, одяг.
Густав почав наполегливо пестити моє тіло, цілувати кожен сантиметр шиї, а потім дібрався й до грудей.
З моїх уст зірвався тихий стогін, порушуючи дзвінку тишу, а тіло вигнулось, варто було чоловіку доторкнутись до найпотаємніших місць.
—Я знаю відповідь, але... —прошепотів у самі губи, відсторонюючись та дивлячись у вічі. —хочу впевнитись.
Знявши сорочку через голову, а потім й штани, він навис наді мною, зручно влаштовуючи між моїх ніг та підтягуючи за коліна.
Моє тіло тремтіло, а серце вистрибувало з грудей. Здавалось, ще трохи і я сама не стримаюсь.
