Неможливий романс - Мартіна Зоріна

Провокує чи перевіряє? Невже вона щось помітила чи запідозрила?

— Ми лише хороші знайомі, не більше.

Серце гупало в грудях, віддаючись шаленим пульсом в скронях. Я стиснула мишку в руках, намагаючись не тремтіти від страху й не видавати себе. Думка про те, що Ярославу може сподобатись зведена сестриця приводила мене в стан божевілля.

— Не суть. Важливо, що він тобі довіряє й не відмовить.

«Довіряє. Та це не означає, що я бажаю так його підставляти. Нащо йому твоя Кіра?»

Не знаю, які саме почуття говорили зараз в мені — турбота чи ревнощі — та я була категорично проти виступати в ролі «свахи». Безглуздя. Й ще дурніше, що Ельвіра звернулася по допомогу саме до мене. Вона завжди вважала мене бездарним створінням, селючкою й не шкодувала, безкінечно критикуючи. Та вона ладна була мене зі світу зжити, а тепер просить допомоги?

— Головне, аби він прийшов, а там, вдома, ми вже зуміємо його зачарувати.

Ельвіра лукаво посміхнулася, очікуючи моєї відповіді. А я не знала, що сказати, бо відповідь «ні», її явно не влаштовувала.

— Ельвіро, я запрошу його на обід, обіцяю. Та більшого від мене не вимагай.

Мій голос трішечки видавав мене, як і та інтонація з якою я вимовляла слова. Ельвіра покосилася на мене: вона зіщулила очі та покривила губами.

«Невже зрозуміла? Відчула запах свіжої крові, наче та акула?»

 Я б не здивувалася й такому її вмінню.

— Добре, я тебе зрозуміла.

Я видихнула й випустила мишку з руки.

— Постарайся, Челсі. Я розраховую на твою підтримку, — сказала вона, крокуючи по паркету в напрямку дверей, — Якщо все вдасться, я в боргу не залишусь.

Ельвіра підморгнула мені й відчинивши двері, вийшла з кабінету, залишивши мене в сум’ятті. А ще, мене не переставали душити ревнощі, котрі з’явилися ніби нізвідки й заповзли глибоко в душу. А противний внутрішній голос твердив, що пекельні муки лише починаються.

Наступні кілька днів я намагалася уникати мегери, імітуючи високу зайнятість процесом. І ще частіше стала проводити час в офісі Ярослава, аби в Ельвіри не залишилось шансів зіткнутися зі мною. Та вечір суботи наближався, попри моє небажання аби ця мить наступала.

— Ти зуміла домовилась чи ні? — Ельвіра наскочила на мене зненацька, притиснувши до стінки. Не в прямому сенсі, звісно ж. Настільки наглою вона не була. Принаймні не на людях.

— Т-а-а-к, — пробелькотіла я, відводячи погляд, — Але річ у тому, що у Ярослава заплановано відрядження й він не зможе прийти, — Я брехала й сподівалась, що вона проковтне цю брехню.

— Ну, добре, — знервовано мовила мегера, скануючи поглядом мене, — Тоді запитай про наступні вихідні.

— Запитаю, — погодилась я, відступаючи. Позаду Ельвіри знаходився ліфт, котрий я щиро бажала використати, як спосіб втечі від її домагань.

— Пам’ятай, Челсі, я розраховую на тебе.

— Так-так, я постараюся домовитись і відразу ж повідомлю тебе.

Заплигнувши в ліфт, я полегшено видихнула. Та в ту ж мить, знервовано сунула руку до кишені, вишукуючи смартфон. Варто було зателефонувати Орлову й змусити його покинути місто на цей вікенд, або ж впевнитись, що він не надумає гуляти по клубах та ресторанах тоді, коли має бути у відрядженні.

Десь в голові кружляла ідея розповісти йому про все, та я не знала як. Або ж просто боялася, що побачення з Кірою не видасться йому цілковито безглуздим рішенням.

А якщо вона йому справді сподобається?

Я притулилась до стінки ліфта й тихо застогнала. Я ревнувала, шалено та дико й це відчуття починало роз’їдати мене з середини.