Неможливий романс - Мартіна Зоріна

«Не думай, не згадуй! Забудь!»

Але я не могла забути. В мені досі жило те відчуття, коли я вперше завагітніла й лише ось-ось дізналася про свій цікавий стан. Мене тоді розпирало від щастя. Хотілося весь світ обійняти та розцілувати кожного зустрічного. Я була щаслива та задоволена. Не могла натішитись своїм щастям доти, поки не стався викидень. На п’ятому тижні вагітності. Раптово. Та зовсім несправедливо.

Мене тоді наче живцем поховало. Я була тінню самої себе. Привидом, маривом. Бродила бездумно по дому, нічого не могла їсти, не хотілося виходити на вулицю й взагалі — жити не хотілося. Саме тоді, я й почала писати. Багато писати, виплескуючи свій біль та розпач на папір. І книги, саме книги, мене тоді врятували. Адже Влад, він не бажав говорити про те, що трапилось, ані згадувати.

«Не судилося!» — сказав він в один із вечорів, коли я заливалася гіркими сльозами, викидаючи придбані речі для малюка. В його голосі був такий холод та байдужість, що мене трусило від цього. Тоді я вважала, що це його спосіб захиститися від болю, та тепер, мені здається, що йому було насправді байдуже.

«З мене нянька не краще, повір. Та я готова врятувати тебе. Вкотре!», — після тексту, я додала веселого смайла з висунутим язиком.

«Я твій боржник. Довіку!» — не забарився з відповіддю Ярослав, — «Оплата круасанами й капучино приймається?»

Повідомлення Яра змусили мене усміхнутися й водночас відчути сором. Чому з Владом у нас немає такого спілкування? Чому ми не можемо ніяк порозумітися? Де я помилилася і що роблю не правильно?

Голова знову загуділа від негативних думок й не витримавши мук власної совісті, я зателефонувала чоловікові. Так хотілося почути його голос, дізнатися, як його справи й зрозуміти, що не все втрачено. Хотілося, проте...

— Що трапилось? — його тон був грубим та холодним.

— І я рада тебе чути, — я спробувала бути лагідною та не конфліктувати, — Як твої справи? Як підготовка? Я тобі телефонувала кілька разів, але ти не відповідав.

— Був зайнятий.

Настрій відразу погіршився від його тону. Стало ніяково та бридко випрошувати його увагу. Чому все так?

— Весь час? І вночі теж?

— Хіба ти не розумієш, що я тренуюсь? І так, весь час.

Вмить перехотілося щось говорити, доводити, шукати компроміс. Адже Влад на зустріч мені йти не хотів.

— Гаразд, — я зітхнула й прикусила губу, — Не буду заважати. Удачі завтра! Будь обережний.

Влад кілька секунд мовчав, а потім промовив:

— За мене не хвилюйся. Краще займись собою.

А потім різко скинув виклик.

Я ошелешено гляділа на екран смартфону, намагаючись переварити почуте. «Що ним не так? Якого біса?»

Я натиснула на зелену кнопку, бажаючи поновити виклик та голос оператора мені лагідно повідомив, що абонент поза зоною доступу.

Я відклала смартфон на стіл й повернулася до перегляду фото. У мене було ще майже пів години до приходу батька і я вирішила насолодитися моментом. Нехай весь світ зачекає! Трясця його матері!

Коли фотографії закінчились, я закрила теку й кілька хвилин бездумно гляділа на екран монітору. Приємні теплі спогади змішалися зі смутком та болем в душі, створивши вибухонебезпечний коктейль. Хотілося зробити щось дурне та божевільне, аби зняти напругу. Тільки от що саме, я не знала.

Водячи мишкою, я стала розглядати інші теки на робочому столі батька. Все було нудне та не цікаве. І я полізла в інші теки, сховані на диску. Нічого цікавого не було доти, поки погляд не зачепився за знайомі назви та імена.

На одній із папок красувалось фото певної місцевості нашого міста, а під нею напис «стадіон». Я клікнула, відкрила теку й переглянувши її вміст, була шокована. Навіщо батькові дані про проєкт Ярослава? Хотів інвестувати чи...?

Думати про другий варіант було вкрай небезпечно, адже я знала про славу батька у сфері бізнесу. Він не одну фірму довів до банкротства й купив за копійки. Не знаю, як саме він це робив: сам чи у нього були потрібні для цього люди, але факт залишається фактом. Батько прибрав до рук чимало знищених імперій своїх конкурентів й вправно ними керував, щороку збагачуючи свій капітал. В принципі, він лише цим і займався весь час. Навіть фітнес-центри, котрими зараз керувала Ельвіра, кілька років тому були куплені за дріб’язок на аукціоні й перетворені в процвітаючий оздоровчий комплекс.

Про свою знахідку, я вирішила нікому не розказувати поки що. А з батька я спитаю про це, гарантовано. Якщо він планує щось брудне та нечесне проти Ярослава, я буду змушена помішати йому в цьому.